Читати книгу - "Світ не створений"

два актори, два бритоголові амбали, різко наказують дівчатам повернутися у машини й заблокуватися. Самі ж залазять у цей новий екран.

— Малий! Треба забрати малого! — закричала Олександра, не відчуваючи, як зарослі старої кропиви обпікають їй руки й ноги.

Однак, коли перша лисина вилізла з будинку, Інна помчала за однокласниками.

Вони бігли санаторійною зоною, минаючи маленькі двоповерхові будиночки, такі затишні, оббиті дошками, ніби ящики з апельсинами. У порожніх нерозбитих вікнах застигало місячне світло, ніби помаранчеве желе. Скло на других поверхах відсвічувало місяць, як світло сонця між густого гілля.

Ніхто нікого не чекав. Інна бігла у бік шуму, який залишали Артурове та Олександрине дихання. Вони проривалися через високу траву, наступали на гілки, перестрибували бровку. Підлітки хекали так голосно, що сови, зайці, кажани втікали від їхньої траєкторії руху в два боки, ніби волосся відносно проділу. Хрущі билися Інні об лице, вона випльовувала їх разом із загуслою слиною.

Попереду розгорнулося озеро, покрите бульбашками, ніби Місяць — кратерами. Коли Артур вибіг на берег, все ніби підірвалося — страшенний галас накрив спокійний нічний пейзаж. То сполохалися дикі качки, що цього року перебралися з протилежного берега і привчилися спати тут, на місці колись залюдненого пляжу.

Качки злітали, спурхували, підстрибували, вони летіли й сідали на воду далеко-далеко.

— Застрибуйте в човен, швидко! — кричав Артур.

Хлопець, стоячи у воді, відштовхнув дівчат від берега і збирався залізати сам. Проте бритоголові вже були тут. Один з них схопив Артура за шкіряну куртку і потягнув на берег. Інший вчепився в човен. Інна підняла весло, щоб ударити мужика, однак порізана склом і пожалена кропивою рука не слухалася. Бритоголовий зловив човен за борт й, чалапаючи осокою, потяг до берега. Однак з очерету вибіг Льоня, застрибнув у човен, вдарив веслом мужика. Малий, відштовхнувшись тим же веслом від дна, виграв кілька метрів. І вони поплили.

Одним справа гріб Льоня, а зліва Олександра. Бритоголові били Артура, копали його гостроносими лакованими туфлями, а руками розмахували, тримаючи баланс. Інна кричала:

— Він син депутата! Він син депутата!

Її голос відбивало від води, як камінь-жабку:

— Син-син-син-син-син-син-син.

Вони відчалювали все далі й далі від берега, щоб переправитися туди, де їх ніхто не дістане. Бритоголові потягли Артура в ліс.

Інна розгублено втуплюється в ніс човна. Думки розбігаються, як краплі ртуті з розбитого термометра. Угорі сяють щасливі й нещасливі зірки — не тому, що хочуть комусь щось насвітити, а тому, що не світити не можуть. Унизу відсвічує брудна байдужа вода, з якої час від часу вистрибують риби, як маленькі дельфіни.

І в момент, коли дно човна гупає об інший берег, Інна розуміє: її поза й погляд, її ледь примружене ліве око — збоку нагадують юну Клаудію Шиффер на обкладинці журналу «L’Officiel» за серпень 1989-го (через дванадцять років після виходу цей глянець випадково потрапив їй на очі в купі мотлоху на задвірках Івано-Франківська і став іконою). І вона розуміє: попереду — все, позаду — нічого.

Паскудне світло (1839)

У першому поселенні на захід від гори Остричі над ранок скисло все молоко. У церкві на іконі Трирукої Богоматері з’явилися пахучі єлейні патьоки. У домі війта зі стіни зірвався недавно доставлений з Коломиї портрет імператора Фердинанда І. Люди прокинулися в тяжкому тягучому похміллі — навіть ті, хто не пробував узагалі нічого хмільного у своєму віддаленому від парші цивілізації житті.

Пив, звісно, Юра Палійчук, котрий вживає щодня й має від того синій, як камінна голубінка, ніс. Він ще й досі не прокинувся — спить у коров’ячому гної й рудих заростях щави за двадцять сажнів від власної хати. Пила й Василиха Кутащук на самотині — потім виходить зеленава розпухла морда в люди і каже, що то її зурочила щоразу інша сусідка. Пив з гостями й Василь Ілюк, який після шести дочок вчора нарешті хрестив сина. Пили вчора ті, які три весняні потоки можуть випити, і їм нічого не буде. Пило багато, може, навіть більше, ніж не пило. Але скроні боліли в усіх. Їх тисло то як горіх в зубах перед розколенням, то як бринзу, набивану в бербениці макогоном, то як миску, в яку крізь сито падає мука — поступово легко навантажує, ще більше, більше, ще — аж поки не поїде голова, як у дурного Антося.

Матвіїха Григоращучка вже помилася у відварі коріння оделену — не помогло. Іваниха Бойчучка на чоло приклала кріп і обмотала мокрою ганчіркою — біль не пройшов. Прокіп Рибарук, його жінка, батько, мати, дід і вісімнадцятеро дітей випили вивару з крокішу, але це не визволило їх. Навпаки, в усіх покрутило животи — і вони так бігали в ліс, що вже не встидалися під один кущ присідати. Навіть отець Петро, який прочитав окрему молитву на зцілення тіла, а також молитву від головного болю Івану Предтечі, не мав допомоги від заступників. Він розпростерся на ложі, йойкав і, мов хрестики й монети на зґарді, перебирав імена тутешніх, чий гріх міг до цього призвести.

І люди глянули на верхи, які завжди все кажуть: над горою Остричею небо зробилося злим. По-гнилому зяяло те непорозуміння, яким стало сонце, — раною із запеченою сукровицею по боках і струпом посередині. А трохи нижче — червона крапка; вона блимала, блимала, блимала. Сяйво проймало дощенту м’яке людське тіло, як дріт, що євреї для силець на дичину продають. Воно проходило наскрізь, на виході примотувало камінець, а потім по-катівськи тягло назад, збільшуючи поранення.

— От і кінець цього світу, — мовив старий Яким Шугай, котрий спустився до хати внуків і невістки, щоб сповістити про апокаліпсис.

Не чекаючи їхнього недовірливого відголосу, одразу піднявся на горб до хати, щоб готуватися до відходу. Заніс у хороми купу букових дров, виклав у піч увесь продимлений чорний посуд, заповнив його водою. Потім повитягував зі скрині нові штани, білу розшиту сорочку, розцяцькований богемським бісером, парчею й лелітками кептар. Дід виніс це надвір, щоб витрусити всяку міль і ґорґолицю, порох, землю й сморід.

Обтріпавши збирю й облаявши трьох малих негарних метеликів, що полишили у вовні лялечки, Яким ще раз глянув на небо й буркнув невдоволено під ніс. До свого похорону він почав готуватися ще тоді, коли вперше відчув тертя в кістках. Старий і труну сам вистругав — добротну, і хрестик для кришки йому на замовлення вирізьбили — штукарський, і все інше. Та тільки досі він не купив павичеве перо, аби заткнути в кресаню, у якій його ховатимуть. Треба бути гарним в останній раз. На зустріч зі Всевишнім треба добре штрамуватися, аби той не сказав, що ти не ґазда, а якесь пусте дрантя. Дід