Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

виник проблиск дивного відчуття знайомства із монструозною фігуркою і написом, і який тепер, з деяким ваганням, розповів про ту дещицю, котра була йому відома. Цим чоловіком був нині покійний Вільям Ченнінґ Вебб, професор археології Прінстонського університету і дослідник доволі делікатних матерій. Сорок вісім років тому молодий і щойно заручений професор Вебб брав участь в експедиції до Ґренландії та Ісландії, маючи на меті відшукати (цілком даремно) деякі рунічні записи; потрапивши на узбережжя Західної Ґренландії, він виявив там відокремлене плем’я вироджених ескімосів, релігією яких була цікава форма дияволопоклонництва, що шокувала його своєю кровожерністю і відразливістю. Це було вірування, про яке самі ескімоси знали небагато і на згадку про яке їх кидало у дрож, а ще вони казали, що воно прийшло зі страхітливих стародавніх епох ще до створення світу. Окрім жахливих ритуалів і людських жертвопринесень вони успадкували від предків ще деякі дивні ритуали, присвячені якомусь верховному дияволу, якого вони називали торнасук; звідти ж професор Вебб узяв ретельний фонетичний запис слів старого анґекока, або ж мага-жерця, передавши звуки латинськими літерами у єдиний прийнятний спосіб. Але найважливішим у всьому цьому був шанований культом фетиш, довкола якого вони танцювали, коли високо над крижаними пагорбами здіймалася вранішня зоря. За словами професора, це був грубий кам’яний барельєф, у якому поєднувалися огидне зображення і невідомі письмена. І, наскільки професор міг пригадати, можна побачити дуже чітку аналогію між нею і тією потворною річчю, що зараз лежала перед вченим зібранням.

Ця інформація, яку високоповажні науковці сприйняли із зацікавленням і деякою тривогою, настільки вразила іспектора, що він одразу ж почав засипати професора запитаннями. Маючи із собою копію записів звучання ритуалу заарештованих його людьми на болотах адептів невідомого культу, він умовив професора якомога точніше, пригадати звучання заклинань, почутих серед ескімосів-дияволопоклонників. За цим настала черга ретельного порівняння деталей, а потім запала зловісна тиша, коли і детектив і професор визнали цілковиту ідентичність фрази, спільної для двох пекельних ритуалів, які походили з настільки віддалених одне від одного світів. Те, що і ескімоські шамани, і луїзіанські болотні жерці виспівували своїм людиноподібним ідолам, насправді було дуже схоже на оце — поділ на слова тут вгадувався з пауз у фразі, під час її вимовляння:

Ф’нґлуї мґлв’нафг Ктулху Р’льєх вґах’наґл фхтаґн.

Леґресс в одному пункті мав значну перевагу перед професором Веббом, бо кілька його в’язнів-метисів переказали йому, що, за словами старших служителів культу, означають ці слова. Зміст цієї фрази передавався приблизно так:

У домі своєму, у Р’льєху, мертвий Ктулху чекає вві сні.

Опісля ж, у відповідь на вимогливу зацікавленість загалу, інспектор Леґресс якнайдетальніше розповів про свою зустріч з болотними служителями культу; до цієї історії, як я бачу, мій дядько поставився з глибокою цікавістю і, безсумнівно, надавав їй великої ваги. Вона скидалася на найдикіші сновидіння міфотворців і теософів, демонструючи вражаючий рівень неймовірної фантазії серед таких занехаяних культів і маргіналів, яким найменшою мірою можна було б приписати щось подібне.

Першого листопада 1907 року до поліції Нового Орлеана надійшло тривожне повідомлення з району боліт, що лежить на південь від міста. Місцеві скватери, більшістю примітивні, але добродушні нащадки Левитового коліна[10], були цілком паралізовані жахом перед невідомим чимось, яке, бувало, посеред ночі викрадало людей. Вочевидь, це була магія вуду але значно жахливіша, за будь-яку, відому їм досі; відколи зловісний гуркіт барабана вперше розкотився безупинними ударами у глибині примарних лісів, де не мешкала жодна жива душа, зникло чимало їхніх жінок і дітей. Звідти долинали божевільні верески і болісні крики, співи, від яких стигла кров, і було видно танці диявольських вогнів. І, додав переляканий посланець, люди вже більше не могли цього витримувати.

Отож, розмістившись у двох екіпажах і в одному автомобілі, загін із двадцяти полісменів вирушив близько полудня, маючи за провідника тремтячого скватера. Коли дорога, по якій можна було проїхати, скінчилася, вони пішли пішки і миля за милею рухалися у цілковитій тиші, продираючись через непрохідні чагарі кипарисів, які ніколи не знали денного світла. Обплетені зловісними пасмами іспанського моху огидні корені, купи вологого каміння чи залишки гнилої стіни своєю мертвотністю лише посилювали депресію, якою дихало кожне потворне дерево і кожний вкритий лишайниками пагорок. Нарешті на обрії з’явилося скватерське поселення — нагромадження кривобоких халуп, а назустріч повибігали недоладні мешканці, скупчившись довкола ліхтарів. Здалеку долинав приглушений гуркіт там-тамів, а пориви вітру час від часу доносили моторошний крик. А ще здавалося, що крізь безкінечні хащі нічного лісу, з-поміж безбарвних гілок сочилися червоняві відблиски. Навіть попри небезпеку знову залишитися напризволяще, скватери, всі як один, навідріз відмовилися бодай на дюйм наблизитися до місця нечестивого поклоніння, тож інспекторові Леґрессу і дев’ятнадцятьом його колегам довелося без жодного супроводу увійти під чорні склепіння жаху, куди жоден з них ще ніколи не ступав.

Місцевість, якою просувалася поліція, споконвіку мала погану славу, була майже не дослідженою і маловідомою білій людині. Побутували легенди про таємниче озеро, не осквернене смертним поглядом, у якому мешкало щось величезне, безформне, вкрите білими поліпами і з осяйними очима; скватери ж пошепки розповідали, що опівночі з глибоких підземних печер вилітають дияволи з кажанячими крилами, щоб поклонятися Йому. Кажуть, що Воно було там ще до д’Ібервіля[11], до перших поселенців, індіанців, і навіть до найперших звірів і птахів цих лісів. Воно втілювало жахіття, побачити його — означало померти. А ще Воно навіювало людям сновидіння, тож поселенці знали достатньо для того, щоб просто триматися подалі. Щоправда, вудуїстська оргія відбувалася на самому краю гидотної місцевості, проте ця територія також була недоброю; мабуть, саме тому скватерів набагато більше лякало саме місце поклоніння, аніж жахливі звуки і пов’язані з ними випадки.

Лише поет або божевільний міг би осягнути крики, почуті людьми Леґресса, коли вони торували собі шлях через чорне драговиння до червоних спалахів і приглушених ударів тамтамів; звідти долинав голос, який, вочевидь, належав людині, проте окрім цього там був й інший голос, що міг належати лише звірові; і неймовірно жаско було чути, як щось видає такі звуки. Тваринна лють та оргіастична розгнузданість набули непомірних, демонічних висот у екстатичних криках і вересках, котрі проривалися, ширилися споночілими лісами, як моровиця, винесена вітром із пекельних безодень. Час від часу безладне завивання припинялося, і тоді злагоджений хор грубих голосів починав монотонно наспівувати ту гидотну фразу чи молитву:

Ф’нґлуї мґлв’нафг Ктулху Р’льєх вґах’наґл фхтаґн.

Нарешті діставшись місця, де дерева росли не так густо, чоловіки вийшли на узлісся, звідкіля все було добре видно. Четверо з них одразу втекли, один втратив свідомість, а двоє почали несамовито кричати, проте ці крики потонули у божевільній какофонії оргії. Леґресс бризнув болотною водою в обличчя непритомного чоловіка, і, немов загіпнотизований жахом, загін зупинився.

Посеред розводдя природного болота виднівся порослий травою острівець площею приблизно в акр, геть безлісий і, на диво, незаболочений. Тепер на ньому вистрибувала і вихилялася така невимовно химерна юрба божевільних людських істот, що ніхто, окрім, хіба Анґароли[12], не зміг би її змалювати. Скинувши одяг, цей набрід покручів верещав, ревів і корчився в екстазі довкола величезного багаття,