Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

тричi купалися. Як добре було ще торiк у четвертому класi! Нiяких тобi екзаменiв. Краще було б i не переходити в п'ятий. Нiколи в життi ми з Явою ще не складали iспитiв. Це буде вперше. I хоч ми костричимось i кажемо: "Наплювать!", але кожному з нас при згадцi про екзамени тенькає в животi. Краще двадцять "метро" засипать, нiж один екзамен.

— Все, дiду, здається. Так, як i було. Правда ж? — несмiливо питає Ява, притоптуючи ногами свiжу землю.

Дiд криво дивиться на нашу роботу — видно, що вiн не дуже задоволений. Але каже:

— Iдiть, iдiть уже. Але знайте, ще раз.щось таке — вуха пообриваю i свиням викину.

Тулячись спинами до самих бур'янiв, ми боком проходимо повз дiда i, як тiльки минаємо його, щодуху бiжимо.

I якраз вчасно: ще мить — i шкарубка дiдова рука з розмаху прилiпилася б до наших штанiв…

Я живу по сусiдству з Явою. I за якусь хвилину ми вже вiдсапуємось у нашому садку.

Ми сидимо у картоплi пiд вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спiткала нас з отим "метром". Але довго журитися ми не вмiємо.

— Слухай, — раптом каже Ява, — а давай зробимо… пiдводного човна.

— Давай, — не задумуючись, кажу я. I тiльки тодi питаю: — Аз чого?

— Iз старої плоскодонки. Отої, що бiля верби… напiвзатоплена.

— А як?

— Воду вичерпати, дiрки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.

— А двигун?

— На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохiдний. Аби пiдводний.

— А дихать?

— Через перископ.

— А на поверхню як випливати?

— Баласт викинем i випливемо.

— А як водою заллє i затопить?

— Ти що — плавати не вмiєш? От iще! "Як? Як?" Дулю з маком з тобою зробиш!

— Сам ти дуля з маком! Який розумний!

— Та ну тебе, — сказав Ява уже примирливо. А я й зовсiм не вiдповiв нiчого — сьогоднi сваритися не хотiлось.

Ми проходили повз старий набокуватий колодязь iз журавлем, з якого давно вже й воду не брали — так замулився. Я перехиливсь i голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвiллю й болотом темряву: "Го!" Я люблю гокати у колодязь: таке "го" виходить — аж у вухах лящить. Такого "го" нiде не почуєш, як у колодязi. Красота, а не "го".

От — i зараз…

— Го!…

— Го!

— Го!

Тiльки виляски пiшли — наче аж до центру землi.

I раптом у цi виляски вплелося жалiбне тонке скiмлiння. Я нашорошив вуха.

— Яво! — кажу. — Там хтось є.

— Бреши!

— Ану гокни й послухай.

Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. I виразно почули з глибини плаксиве щеняче скiмлiння. Ми перезирнулися.

— Якась свиня вкинула туди цуцика, — сказав Ява.

— Точно, — сказав я.

— Так що? — сказав Ява.

— Треба витягти, — сказав я. Хоч мiг цього й не говорити. Бо вiн таким тоном спитав, що то вже була й вiдповiдь.

— Значить, так, — сказав Ява. — Я сiдаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.

— За що! Хiба я тебе так вдержу?

— Ти й справдi слабак. Не вдержиш.

— То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.

— Нi, спускатимусь я. Я перший сказав. I … i в тебе була ангiна тиждень тому. Тобi не можна в колодязь. I взагалi в тебе носоглотка… Ми, знаєш що, вiрьовку прив'яжем он до того бруса-переваги. I ти тягтимеш. Дуже зручно.

— А де взять вiрьовку?

— А ондо припиначка.

— Так на нiй же коза! Разом з козою прив'яжемо, чи що?

— Коза так погуляє, нiде не дiнеться.

— Ну що ж — давай!

— Мме-е-е! — радiсно проспiвала одв'язана коза i негайно побiгла в шкоду. Та нам нiколи було її виховувати.

Ява сiв у цеберку, я взявся за припиначку, прив'язану до бруса-переваги на короткому плечi журавля.

— Попускай! Попускай потроху! — скомандував Ява.

Операцiя почалася.

Спуск пройшов нормально. Менi було зовсiм неважко попускати припиначку, i через якихось пiвхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: "Стоп! Харош!"

Я кинувся до зрубу:

— Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?

— Атлiчно! Пульс нормальний. Невагомостi нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпiлого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше!

Я ойкнув I кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками i почав тягти.

Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присiдаю. Всiма силами своїми, всiєю вагою тiла свого тягну за припиначку вниз. I раптом вiдчуваю, що ноги мої одриваються од землi. Ой лишенько! Це ж я зараз пiднiмуся i висiтиму над землею, як жаба на гачку, тiльки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!

— Яво! — кричу у вiдчаї. — Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злiтаю!

Зрозумiв, видно, Ява ситуацiю, послухав мене, бо п'яти мої знову торкнулися землi. А тут я ще й ногою загачився за корiнь, що якраз бiля мене з землi випружинився. Закректав я з усiх сил, — от-от жили, як