Читати книгу - "Швидке побачення з тобою, Alina Pero"

4

Мій день почався, як то кажуть, "Не з кави".
Я сіла за своє робоче місце біля вікна – ідеальне місце для натхнення.
"Як добре, коли працюєш на фрілансі…" – подумала я, відкриваючи ноутбук. Три дні до дедлайну, замовлення важливе. Робота має йти, як по маслу.
Але ноутбук про це не знав.
Чорний екран. Ні звуку, ні реакції. Абсолютна тиша.
Я кліпаю, натискаю кнопку живлення. Ще раз. Довше. Нічого.
"Добре, не панікуй."
Перевіряю зарядку. Все підключено. Пробую інший роз’єм. Натискаю всі можливі кнопки. Дую на нього, як на гарячий чай.
Нічого.
Я витріщаюся на чорний екран, і в голові тільки одна думка: "Картина Малевича".
– ЧОМУ САМЕ ЗАРАЗ?! – волаю в пустоту.
Хапаю телефон, вбиваю в Google: "Що робити, якщо ноутбук не вмикається?"
Перша ж порада: «Переконайтеся, що пристрій підключений до електромережі.»
"Дякую, А ще що? Може, спробувати не бути таким безпорадним?" – думаю, проклинаючи себе.
Я знову дивлюся на ноутбук, потім на телефон, потім знову на ноутбук.
Ні, сам він не воскресне.
Хапаю його під пахву і мчу до сусіда Олега. Ветеринари ж розумні, може, щось придумає?
Стукаю у двері.
Олег відчиняє, позіхає і здивовано дивиться на мене:
– Віка? Щось сталося?
Я вриваюся до квартири, ставлю ноутбук на стіл і драматично тицяю в нього пальцем:
– Олеже, допоможи! Мій ноутбук помирає!
Олег підходить, дивиться на чорний екран і, ледве стримуючи сміх, каже:
– Я лікую тварин, а не комп’ютери. Але якщо він почне гавкати або нявчати, тоді я точно допоможу.
Я закочую очі:
– Дуже смішно. А що мені тепер робити? У мене три дні до дедлайну!
Олег трохи думає, потім піднімає брову:
– Є один варіант. У мене є друг – програміст. Може, він щось придумає.
– І хто цей комп’ютерний геній?
Олег бере телефон, набирає номер:
– Бодя, ти зараз зайнятий? Потрібна твоя допомога.
Я зітхаю з полегшенням:
– О, Бодя – звучить надійно.
Олег хитро усміхається:
– Ще який.
Через 20 хвилин лунає дзвінок у двері.
Олег йде відчиняти, я повертаю голову – і завмираю.
На порозі стоїть той самий хлопець зі швидких побачень.
Самовпевнена усмішка. Очі кольору грози. І ця клята бджола на руці!
Я кліпаю, не вірячи своїм очам:
– Ти?!
Богдан заходить, криво всміхається:
– О, схоже, я справив враження.
Я повертаюся до Олега:
– Ти знущаєшся?
Олег не розуміє, що відбувається:
– Ви знайомі?
– Так, були разом на швидких побаченнях, – Богдан відповідає замість мене.
Олег кидає на нас зацікавлений погляд:
– Цікаво!
– Нічого цікавого, – бурмочу я.
Олег знизує плечима і вказує на ноутбук:
– У Віки накрився ноут, допоможеш?
Богдан сідає за стіл, відкриває ноутбук. Я схрещую руки і з підозрою дивлюся на нього:
– Ти впевнений, що знаєш, що робиш?
– У мене диплом є, якщо що.
– І в мене є диплом, але я ж не будую хмарочоси.
Богдан сміється:
– Ну, можливо, й варто спробувати?
Він натискає кілька кнопок.
Раптом екран мерехтить, з динаміків лунає жахливий звук – суміш крику динозавра і старого модему.
Я підстрибую, прикладаю руку до серця:
– Що ти зробив?!
Богдан, не відводячи погляду від екрану:
– Не знаю… Але це круто.
Я панікую:
– Круто?! Ти тільки що перетворив мій ноутбук на проклятий артефакт!
Богдан стримано сміється. Кілька секунд щось клацає на клавіатурі.
Раптово екран оживає.
Я витріщаюся на нього:
– Серйозно?!
Богдан задоволено посміхається:
– Так. Хочеш той звук поставити на будильник?
– Ні, дякую. Мені ще жити хочеться.
Він зачиняє ноутбук, дивиться на мене хитрим поглядом:
– Ну що ж, я врятував твій ноутбук. Думаю, тепер ти мені щось винна.
Я хмурюся:
– Що? Я тобі нічого не винна!
Богдан робить задумливий вигляд:
– Гм. Тоді, може, чашку кави? Я не вибагливий.
Олег піднімається з дивана:
– Кава – чудова ідея.– І додає – валіть з моєї квартири. У мене вихідний, я хочу спати.
Я зітхаю, хапаю ноутбук:
– Добре, пішли. Але це просто кава. І без твоїх дивних жартів.
Богдан з самовпевненою усмішкою:
– Я – сама серйозність.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍