Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

теж отримав листа від доктора Еймса, — пояснив він з дивною ноткою в голосі, яка змусила насупитись його дружину. — Дозволь я прочитаю тобі цього листа.

«Друже Томе! — почав він. — Міс Делла Ветербі попросила мене «дати характеристику» їй та її сестрі, що я дуже охоче роблю. Дівчат Ветербі я знаю практично від часу їхнього народження. Вони походять із доброчесної благородної родини і мають бездоганне шляхетне виховання. З цієї точки зору тобі нема чого боятись.

Сестер було троє — Доріс, Рут і Делла. Доріс побралася з чоловіком на ім’я Джон Кент, хоча родина цей шлюб не схвалювала. Кент походив з шанованої сім’ї, але сам був особою сумнівною і, безперечно, дуже ексцентричною. Мати з ним справу було не надто приємно. Своєю чергою, він був невдоволений ставленням до нього з боку жінчиної рідні, тож молоде подружжя майже не спілкувалося з ними, аж доки народилась перша дитина. Всі Ветербі боготворили малюка Джеймса, або Джемі, як вони його називали. Доріс, молода мати, померла, заледве хлопчикові виповнилось чотири роки. Ветербі докладали зусиль, щоб переконати батька, аби він віддав їм дитину. Але Кент раптом зник, забравши сина з собою. Відтоді він наче у воду впав, попри всі пошуки.

Ця втрата, можна сказати, доконала старих містера і місіс Ветербі. Обоє невдовзі по тому померли. Рут на той час була одружена і вже овдовіла. Її чоловік, Керю, був дуже заможний і набагато старший за неї. Він прожив з молодою жінкою щось близько року і відійшов, залишивши її з маленьким синочком, який за рік теж помер.

Відколи зник малюк Джемі, Рут і Делла, схоже, присвятили своє життя єдиній меті — знайти його. Вони витрачали гроші безоглядно, вони перекинули догори дном цілий світ; але все намарно. З часом Делла зайнялась медициною і стала медсестрою. Вона блискуче працює і стала енергійною життєрадісною здоровою жінкою, якою їй належить бути. Хоча свого зниклого племінника вона не забуває ні на мить і не знехтує жодною ниточкою, що могла б до нього привести.

Інакше склалося з місіс Керю. Втративши власну дитину, вона зосередила на племінникові всі свої нереалізовані материнські почуття. Можете уявити собі її відчай, коли той пропав. Сталось це вісім років тому, і для неї вони стали вісьмома роками страждань, туги й гіркоти. Вона може дозволити собі все, що можна купити за гроші; але нічого у світі її не тішить, нічого не цікавить. Делла відчуває, що сестрі час будь-що вирватися з полону самотності. І також Делла вірить, що світла, мов сонечко, племінниця твоєї дружини, Полліанна, володіє тим ключиком, що відімкнув би двері в нове життя для місіс Керю. Якщо це справді так, я сподіваюсь, ви зможете вдовольнити прохання Делли. Наважусь додати, що я особисто теж був би вдячний вам за це, оскільки Рут Керю та її сестра дуже давні і щирі друзі моєї дружини і мої; і що обходить їх, так само обходить нас.

Як завжди твій —

Чарлі».

Коли доктор дочитав листа, запала мовчанка, така тривала, що він зрештою запитав:

— Поллі, що скажеш?

Так само тиша. Придивившись до жінчиного обличчя, доктор помітив, що її губи і підборіддя тремтять. Відтак, він терпляче зачекав, доки дружина заговорить.

— Гадаєш, коли вони чекають на її приїзд? — запитала вона нарешті.

Несподівано для себе, доктор Чилтон відповів запитанням на запитання.

— То ти відпустиш її?

Дружина глянула на нього обурено.

— Томасе, як ти можеш таке питати! Чи ти припускаєш, буцім після такого листа я посміла би не пустити її? Після того, як доктор Еймс попросив про це особисто? Після всього, що ця людина зробила для Полліанни, невже я наважилась би йому у будь-чому відмовити… хоч би про що він просив?

— Моя ти голубонько! Сподіваюсь тільки, докторові Еймсу не спаде на думку просити твого кохання, щастя моє, — пожартував чоловік.

Але жінка не забажала оцінити гумор і відповіла суворо:

— Напиши, будь ласка, докторові Еймсу, що ми виряджаємо Полліанну: нехай перекаже міс Ветербі, щоб детальніше виклала нам свої побажання. Треба вирішити всі питання до десятого числа наступного місяця. Тобто до часу твого від’їзду. Зрозуміло, що я маю особисто переконатися, перш ніж поїду, наскільки добре дитина влаштована.

— А Полліанні коли скажеш? Завтра, либонь?.. І що саме ти їй скажеш?

— Я ще не вирішила. Але, в будь-якому разі, тільки найнеобхідніше. За жодних обставин ми не маємо права зашкодити Полліанні. А дитина не може не вразитись, якщо візьме собі в голову, буцімто вона якась… так би мовити…

— …«пляшечка з наклейкою — в яких дозах приймати, від яких недуг»? — посміхаючись, закінчив за неї доктор.

— Атож, — зітхнула місіс Чилтон. — Усе тримається на її безпосередності. Ти сам знаєш, любий.

— Так, знаю, — ствердно кивнув чоловік.

— Звісно, вона знає, що ти і я, і пів містечка граємо у її гру, що ми щасливіші у житті саме тому, що граємо.

Голос місіс Чилтон затремтів, і вона зробила паузу. Тоді повела далі:

— Але якби, замість просто залишатися собою, вона свідомо визначила свої місію, то вже не була б тим радісним наївним дитям, яке батько навчив гри у «знай, радій». Неминуче вона перетворилась би на самовдоволену проповідницю, як писала ота медсестра. Тому, хоч би що я мала їй сказати, я не говоритиму, що вона покликана підбадьорити місіс Керю, — підводячись і відкладаючи своє рукоділля, рішуче підсумувала місіс Чилтон.

— Я завжди знав, яка ти мудра, — схвалив її слова чоловік.

Полліанні сказали наступного дня. І ось як це було:

— Серденько, — почала тітка, залишившись того ранку вдвох із небогою, — хотіла б ти цю зиму згаяти у Бостоні?

— З вами?

— Ні. Я вирішила їхати з твоїм дядьком у Німеччину. Але місіс Керю, добра знайома доктора Еймса, запросила тебе на цілу зиму. І я схильна відпустити тебе до неї.

Полліана засмутилась.

— Але ж, тітонько Поллі, у Бостоні не буде ні Джиммі, ні містера Пендлтона, ні місіс Сноу, нікого з моїх знайомих.

— Не буде, серденько. Але вони теж не були твоїми знайомими, аж доки ти не приїхала сюди й познайомилася з ними.

Обличчя Полліанни розпливлося в усмішці.

— А що, тьотю Поллі, це правда! Виходить, у Бостоні є свої Джиммі, і містери Пендлтони, і місіс Сноу, які лише чекають, щоб я з ними познайомилася. Правильно я кажу?

— Правильно, мила моя.

— Тоді, мені є з чого радіти. Я думаю, тітонько Поллі, ви тепер умієте грати ліпше за мене. Мені й на думку не спало, що там люди чекають на знайомство зі мною. Та ще скільки їх! Я декого бачила два роки тому, як ми були там з місіс Ґрей. Ми там стояли цілих дві години дорогою з Заходу.

На вокзалі