Читати книгу - "Негерой її роману, Валентина Нагорська"

От тільки… чорт забирай, його то я написала ідеальним, а себе – забула. Як забула і про те, що пишу я зазвичай у такому вигляді, як інші коров не пасуть: якась дика футболка і шорти, які я носила ще у ті часи, коли в коледжі вчилася. До речі, мені треба оновити гардероб…

Діана, йомайо! Ти можеш хоча б раз бути зібраною? Що він питав? А, точно, як ми будемо жити далі

- Окей, - зітхаю я з таким виглядом, наче це не я зовсім уявляла собі кілька «цікавих» поворотів сюжету. - якого розвитку для себе ти хочеш ?

Він підіймає брову. Повільно. З тим самим виглядом, який зазвичай має кіт, коли ти питаєш, чи він хоче новий мʼячик – а він взагалі-то збирається підпалити світ.

- Ти щойно запитала “якого розвитку я хочу для себе”…     
Пауза. Він ставить чашку, розводить руками:     

- А потім ще дивуєшся, чому я почав вилазити зі сторінок і вести себе як незалежний персонаж. З такими запитаннями я ще подумаю, хто тут головний автор.

Він усміхається. І додає, вже трохи серйозніше, але з тією ж легкістю:

- Якщо чесно? Хочу бути кимось, крім функції. Не тим, кого кинули під вантаж драматичного конфлікту. Не тим, хто мусить або вмерти, або рятувати. Хочу бути чимось незапланованим. Можливо, навіть кимось, хто… трохи псує тобі життя. Але приємно. Зі смаком. Як спеції, які ти додаєш у каву, думаючи, що вони зроблять її кращою.

          Знову той самий погляд з вогником, яким я так пишалася, коли описувала вперше:

- А ще… - нахиляється ближче і ледь чутно:      
- Було б не зле, якби хоч раз у сцені ти не зупиняла мене на півдорозі.
Знаєш, там, де все починає ставати цікавим. І трохи… напруженим.

Відкидається назад, задоволений собою, ковтає ще одну порцію жахливої кави, й скривлюється з майже театральним болем:

- Це помста за таверну, правда?

Він мовчить хвилину, поки я ти не відвела погляд. І тільки тоді, коли я вже збиралася щось сказати, він знову порушує тишу – ніби абсолютно спокійно, але я точно знаю, що це пастка.

- Гаразд. Жодних глибоких роздумів про мою долю. Просто, -  він піднімає пальці, ніби рахує на них — абсолютно непотрібно, але ефектно. - Хочу нормальну сюжетну лінію. Без передбачуваного падіння з обриву. Хочу шанс, можливо, зробити щось героїчне. Але не рятувати світ, хай йому грець, бо це завжди нудно. І, звісно…     
   Погляд стає теплішим, майже жартівливим, але з ноткою щирості:
- Хочу… трохи більше сцен із тією письменницею, що ходить у футболці з динозавром і робить жахливу каву. Вона, здається, щось у мені пробуджує.

Посміхається. Один кутик губ трохи вище — так, що це виглядає водночас розслаблено й небезпечно.

- Не хвилюйся. Я не збираюсь кидатись словами на кшталт “кохання” чи “доля”...
      Робить паузу, схиляється трохи ближче, тон знижується до небезпечного шепоту:
- Але якщо вже ти мене вигадала… то дозволь мені хоча б трохи зіпсувати тобі сюжет.
        Я думаю. Я думаю про те, що його затопчуть барани у наступному конфлікті. Не будемо зупинятися на пів шляху, так би мовити.

- Дуже, дуже приємно знати, що я пишу настільки погано, що це не подобається навіть моїм героям. Хоча, - я роблю вигляд, що розмірковую над цим, - впевнена, що мій головний герой був би про мене зовсім інакшої думки.

Я точно знаю, що роблю, коли виділяю слово «мій». І точно знаю, яка буде реакція… зрештою, це я його створила.

Його реакція – саме така, на яку я розраховувала. Можливо, навіть трохи більше, ніж очікувала.

Габріель не відповідає одразу. Він завмирає. Мовби саме слово “мій” влетіло в простір між нами і зависло, як грім перед бурею. Потім повільно, театрально повільно, ставить чашку на стіл. Розправляє плечі. Його усмішка зникає – але не через злість. Ні. Це виклик. Чистий, дистильований, з ноткою задоволення:

- А, тобто ти мене вигадала… не головним героєм?  
        Він підіймає брову. Знову. Дуже дратує ця його звичка – і хто мені винен, що він її має?

Тим часом Габріель переводить погляд на двері, ніби оцінює, чи встигне піти, поки його не спіткає сумний кінець.

- Добре…   
       Він повільно встає. Підходить ближче. Достатньо, щоб мені довелося закинути голову, аби дивитись йому у вічі:   
- Якщо я не головний герой… - його голос падає на півтону, очі блищать, як у вовка, який побачив, що вівчарка трохи відволіклась, - …то що ти робиш, коли дивишся на мене так? І чому слово «мій» прозвучало так, ніби тобі хочеться перевірити, чи справді я не твій?

Посміхається. Легко. Зухвало. І додає, відступаючи рівно на той крок, що лишає легке тягнення між нами:

- Ну нічого.

Він знизує плечима, розвертається до дверей, не поспішає виходити:
- Просто знай: коли той твій герой нарешті з’явиться – я вже буду на його місці. Сидіти в його кріслі. Пити його каву. І красти його сцени.

Кидає погляд через плече:

- А ти, як завжди, скажеш, що «це не за планом».