Читати книгу - "Адвокат диявола"

наблизився до нього й перейшов до коротких запитань.

— А хіба вони не могли відрепетирувати це заздалегідь?

— Що?

— Хіба вони не могли зібратись і завчити свої історії?

— Я не розумію…

— Хіба таке неможливо?

— Ну…

— Невже ви ніколи не чули, щоб діти цього віку брехали?

— Звісно, чув.

— А щоб кілька дітей брехали одночасно?

— Так, але…

— То хіба це неможливо?

— Гадаю, можливо.

— Ви гадаєте?

— Ну…

— Ви викликали міс Вілсон і розповіли їй про ці історії одразу після розмови з дівчатами?

— Так, звісно.

— І якою була її реакція?

— Вона не стала цього заперечувати.

— Тобто вона відмовилася давати відповіді на такі запитання без адвоката, так?

Корнблю засовався на місці.

— Так? — перепитав Кевін.

— Вона так і сказала.

— Тож ви пішли далі й повідомили керівника відділу поліції, а тоді зателефонували окружному прокурору?

— Так. Ми діяли відповідно до політики шкільної опікунської ради в таких питаннях.

— Ви не проводили розслідування далі, не викликали інших учениць?

— Аж ніяк.

— І, перш ніж міс Вілсон було висунуто у зв’язку з цим офіційне обвинувачення, ви з керівником відділку поліції відсторонили її від роботи, правильно?

— Як я вже сказав…

— Будь ласка, просто відповідайте на запитання.

— Так.

— Так, — повторив Кевін, наче директор таким чином визнав свою провину. Він трохи помовчав з легкою усмішкою на обличчі, повернувшись від Корнблю до присяжних, а тоді — знову до Корнблю. — До цього ви неодноразово обговорювали з міс Вілсон стенди в її класі?

— Так.

— Чому?

— Вони були замалі та не відповідали стандартам.

— Отже, ви критично ставилися до неї як до вчительки?

— Декорування кабінету — невід’ємний складник ефективності вчителя, — педантично відповів Корнблю.

— Ясно, і міс Вілсон не відзначалася… сказати б… належною уважністю до стендів.

— Ні.

— Ба більше, вона ставилася до них, як ви написали в її характеристиці, «зневажливо».

— На жаль, більшість нових учителів не здобувають у вишах доброї підготовки.

Корнблю самовдоволено всміхнувся.

Кевін кивнув.

— Так, чому всі не можуть бути такі, як ми? — відповів він риторичним запитанням, і дехто зі слухачів захихотів. Суддя постукав молотком.

— Також ви критикували одяг міс Вілсон, так? — продовжив Кевін уже пряміше.

— Так, я вважаю, що їй варто вдягатися більш строго.

— Однак завідувачка кафедри міс Вілсон постійно високо оцінювала її педагогічні здібності, — підвищив голос Кевін. — У своєму останньому звіті вона стверджувала… — Кевін поглянув на документ. — «Лоїс Вілсон інтуїтивно розуміє дітей. Судячи з усього, вона здатна встановлювати з ними контакт і мотивувати їх, незважаючи на будь-які перешкоди». — Він поклав документ. — Непоганий відгук, чи не так?

— Так, але, як я вже сказав…

— Запитань більше немає, ваша честь.

Кевін повернувся до свого столу з червоним від люті обличчям. Він умів миттєво розчервонітись. Усі дивилися на нього. Поглянувши на елегантного чоловіка серед слухачів, він помітив, що з його обличчя зникла усмішка, а на зміну їй прийшов вираз щирого захвату. Кевін відчув приплив натхнення.

Міріам же здавалася сумною, готовою розплакатися. Коли він подивився на неї, вона швидко опустила очі. «Їй за мене соромно, — подумав він. — Боже мій, їй досі за мене соромно. Це вже ненадовго». Остання думка сповнила його впевненістю.

— Містере Бом, ви маєте запитання до містера Корнблю?

— Ні, ваша честь. Ми б хотіли запросити на трибуну Барбару Стенлі, ваша честь, — промовив прокурор із ноткою відчаю в голосі.

Кевін підбадьорливо погладив Лоїс Вілсон по руці. Він довів сторону обвинувачення до суті справи.

Між рядами пройшло пухкеньке дівча зі світло-каштановими кучерями, підстриженими трохи нижче мочок вух. Десятирічна дівчинка була вбрана у світло-блакитну сукню з рюшами на білому комірці та білих рукавах. Через мішкуватий одяг вона здавалася ще повнішою.

Вона боязко сіла на своє місце й підняла руку для присяги. Кевін кивнув самому собі й багатозначно глянув на Мартіна Бома. Вона добре знала, чого їй очікувати. Бом теж попрацював заздалегідь, але Кевінові здавалося, що він зробив більше, і це має відіграти вирішальну роль.

— Барбаро, — заговорив Мартін Бом, наблизившись до неї.

— Секунду, містере Бом, — промовив суддя й нахилився до Барбари Стенлі. — Барбаро, ти розумієш, що ти тільки-но присяглася робити… говорити правду? — Барбара швидко позирнула на слухачів, а тоді повернулася до судді й кивнула. — А чи розумієш ти, яке велике значення може мати те, що ти тут скажеш? — Вона знову кивнула, тепер уже м’якше. Суддя відкинувся назад. — Продовжуйте, містере Бом.

— Дякую, ваша честь. — Бом підійшов до крісла для свідків — високий худорлявий чоловік на шляху до перспективної політичної кар’єри. Ця справа його непокоїла, і він сподівався, що Кевін і Лоїс Вілсон пристануть на його пропозицію, але цього не сталось, і тепер він залежав від свідчень десятирічних дітей. — Прошу тебе розповісти суду саме те, що ти розповіла містерові Корнблю того дня в його кабінеті. Не квапся.

Пухкенька дівчинка швидко глянула на Лоїс. Кевін сказав їй зосереджено дивитися на всіх дітей, особливо тих трьох, які підтверджували звинувачення Барбари Стенлі.

— Ну… іноді, коли в нас були мистецтва…

— Мистецтва? Що це таке, Барбаро?

— Це малювання, читання або музика. Тоді клас іде до вчительки малювання або музики, — продекламувала маленька дівчинка, майже заплющивши очі.

Кевін бачив, що вона старається зробити все правильно. Роззирнувшись довкола, він побачив, що деякі слухачі злегка всміхаються, мовчки вболіваючи за дитину. А от пан позаду здавався напруженим, майже сердитим.

— Розумію, — кивнув Бом. — Клас іде до іншого кабінету, так?

— Ага.

— Барбаро, будь ласка, кажи «так» або «ні». Гаразд?

— А… тобто так.

— Отже, іноді, коли у вас були мистецтва… — підказав Бом.

— Міс Вілсон просила когось із нас залишитися, — відповіла на підказку Барбара.

— Залишитися? У кабінеті з нею?

— А… так.

— І?

— Одного разу вона попросила мене.

— І що ти розповіла містерові Корнблю про цей раз?

Барбара трохи крутнулась у кріслі, ховаючись від погляду Лоїс. Тоді глибоко вдихнула й почала.

— Міс Вілсон попросила мене сісти біля неї і сказала мені, що вважає, що я росту красунею, але маю