Читати книгу - "Ім’я вітру"

це не вугілля. Для виготовлення сталі беруть кокс. Кокс і вапно.

Шинкар кивнув хлопчиськові на знак поваги.

— Кому, як не вам, знати, юначе? Це ж усе-таки ваша справа. — Його довгі пальці нарешті намацали серед купи монет шим. Коут показав його. — А ось і він.

— Що від нього буде? — запитав Джейк.

— Залізо вбиває демонів. — Кобів голос звучав непевно, — але цей уже мертвий. Мабуть, від нього нічого не буде.

— Є лише один спосіб перевірити. — Шинкар ненадовго зазирнув у вічі кожному з відвідувачів, неначе оцінюючи їх. Тоді цілеспрямовано повернувся до столу, а вони відсунулися ще далі.

Коут притиснув залізний шим до чорного боку істоти, і пролунав короткий різкий тріск, наче репнулось в жаркому полум’ї соснове поліно. Усі стрепенулись, а тоді розслабилися: чорна істота так і не ворухнулася. Коб та інші обмінялися непевними посмішками, наче хлопчаки, яких налякала жахачка про привида. Коли зала наповнилася солодким їдким запахом гниття квітів і горілого волосся, їхні посмішки скисли.

Шинкар притиснув шим до столу, різко клацнувши.

— Що ж, — промовив він, витираючи руки об фартух. — Гадаю, тут усе зрозуміло. Що нам робити тепер?

Кілька годин по тому шинкар у дверях «Путь-каменя» розслабив очі, пристосовуючись до темряви. Сліди світла ламп із вікон шинку падали на ґрунтову дорогу та двері кузні навпроти. Дорога була невелика, та й їздили нею мало. Вона, здавалося, нікуди не вела, як це буває з деякими дорогами. Шинкар добряче вдихнув осіннього повітря та бентежно роззирнувся довкола, ніби чекаючи, що зараз щось станеться.

Він називав себе Коутом. Він ретельно обрав собі це ім’я, прибувши сюди. Нове ім’я він узяв із більшості звичних причин, а також із кількох незвичних, не останньою серед яких було те, що імена були для нього важливими.

Піднявши очі, він побачив, як у темному оксамиті безмісячної ночі виблискують тисячі зірок. Він знав їх усі, їхні історії та їхні імена. Він знав їх близько, як власні руки.

Опустивши погляд, Коут непомітно для самого себе зітхнув і повернувся всередину. Замкнув двері та закрив широкі вікна шинку віконницями, неначе відсторонюючись від зірок та їхніх різноманітних імен.

Він методично замів підлогу, не оминувши жодного куточка. Помив столи та шинквас, рухаючись зі старанною вправністю. Коли він пропрацював годину, вода в його відрі ще була достатньо чистою, що там могла б помити руки дама.

Нарешті він притягнув за шинквас табурет і заходився начищати величезне зібрання пляшок, які притулилися між двома величезними барилами. Цю роботу він виконував далеко не так спритно та вправно, як інші, і невдовзі стало очевидно, що це чищення — лише привід для того, щоб їх помацати й потримати. Він навіть трішки щось мугикав, хоч і не усвідомлював цього, а якби він це знав, то зупинився б.

Він обертав пляшки довгими граційними руками, і завдяки цьому знайомому руху з його обличчя зникло кілька зморщок утоми, через що він став молодшим на вигляд: тепер стало очевидно, що йому ще немає тридцяти. І близько немає тридцяти. Він видавався замолодим як на шинкаря. Замолодим як на людину з такою кількістю зморщок від утоми на обличчі.

Коут піднявся сходами до кінця та відчинив двері. Кімната в нього була проста, майже чернеча. Посередині кімнати стояв чорний кам’яний камін, два крісла і невеличкий письмовий стіл. З інших меблів було лише вузьке ліжко з великою темною скринею в ногах. На стінах — жодних прикрас, дерев’яна підлога була голою.

З коридора долинули кроки, і в кімнату ввійшов молодик із мискою печені, яка парувала й пахла перцем. Молодик був смаглявий і чарівний, зі жвавою усмішкою та хитрими очима.

— Ви вже кілька тижнів так не затримувалися, — сказав він, передавши миску. — Сьогодні, певно, були гарні оповідки, Реші.

Реші — то було ще одне шинкареве ім’я, майже прізвисько. Коли він почув його, опустившись у глибоке крісло перед вогнищем, один кутик його рота піднявся в кривому усміху.

— То що ти сьогодні дізнався, Басте?

— Сьогодні, пане, я дізнався, чому у видатних коханців кращий зір, ніж у видатних учених.

— І чому ж, Басте? — запитав Коут із веселою ноткою в голосі.

Баст зачинив двері, а повернувшись, сів у друге крісло, розвернувши його до свого вчителя та до вогню. Рухався він із дивною делікатністю та грацією, наче готовий затанцювати.

— Ну, Реші, усі розкішні книжки стоять у приміщеннях, де зі світлом кепсько. А от гарні дівчата здебільшого бувають надворі, на сонечку, а отже, їх значно легше вивчати, не ризикуючи нашкодити очам.

Коут кивнув.

— Але винятково розумний учень міг би винести книжку надвір і таким чином самовдосконалюватися без небезпеки погіршити милу своєму серцю здатність бачити.

— Я подумав те ж саме, Реші. Я ж, звісно, винятково розумний учень.

— Звісно.

— Але коли я знайшов на сонечку місце, де міг би почитати, підійшла гарна дівчина й віднадила мене від будь-яких подібних занять, — театрально закінчив Баст.

Коут зітхнув.

— Я правильно думаю, що тобі сьогодні не вдалося прочитати нічого з «Целум Тінтуре»?

Баст спромігся зобразити щось схоже на сором.

Вдивляючись у вогонь, Коут спробував надати своєму обличчю суворого виразу й не зумів.

— Ах, Басте, сподіваюся, що вона була гарною, як теплий вітерець у затінку. Якщо я так кажу, я поганий учитель, але я радий. Зараз я не відчуваю охоти вести багато уроків.

На мить запала тиша.

— На Фурмана сьогодні ввечері напав скрель.

Легка Бастова усмішка злетіла, наче тріснута маска; його приголомшене обличчя зблідло.

— Скрелі? — Він наполовину зіп’явся на ноги, ніби готовий вискочити з кімнати, а тоді зніяковіло насупився та змусив себе сісти назад у крісло. — Звідки ви знаєте? Хто знайшов труп?

— Фурман ще живий, Басте. Він приніс скреля. Скрель був лише один.

— Один скрель? Такого не буває, — категорично відповів Баст. — Ви це знаєте.

— Я знаю, — сказав Коут. — Але він усе ж таки був лише один.

— І Фурман його вбив? — перепитав Баст. — Це не міг бути скрель. Може…

— Басте, це був один зі скрелів. Я його бачив. — Коут серйозно на нього поглянув. — Фурманові просто поталанило, та й годі. Все одно він сильно постраждав. Сорок вісім стібків. Я витратив майже всі кишки. — Коут підняв свою миску з печенею. — Якщо хтось поцікавиться, скажи, що мій дід охороняв валки та навчив мене промивати й зашивати рани. Сьогодні вони були надто вражені, щоб питати про це, але завтра хтось із них може зацікавитись. Я цього не хочу. — Він подув у миску —