Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

набули популярності в суспільстві. Але тепер наміри втілення в життя усього комплексу заходів з комуністичного будівництва, що викликали незадоволення українського суспільства 1919 р. (великі земельні господарства, продовольчі реквізиції, нехтування українською мовою та культурою, централізація господарства та цілковите «злиття» України з Росією) були відхилені Кремлем як нереальні. Повторне застосування усіх цих заходів могло остаточно зруйнувати наявні в українському суспільстві ілюзії щодо більшовиків і спричинити остаточну втрату ними України. Постало питання: чим же таки поступитися? Частково воно було вирішене після тривалих дискусій у листопаді—грудні 1919 р., але певна корекція — у сенсі відносин між УСРР та РСФРР — сталася вже наприкінці 1920 р.

Одним із чільних завдань при цьому було знаходження порозуміння з впливовими в українському суспільстві боротьбистами, які теж були прихильниками комунізму та радянської влади. Нагадаємо, що із серпня 1919 р., після об'єднання УПСР (комуністи-боротьбисти) із УСДРП(незалежні-ліві), постала партія Українська комуністична партія (боротьбисти) — УКП(б). Суть розбіжностей більшовиків з оновленою партією лаконічно схарактеризував О. Шумський: «В тактиці аграрної політики, в поглядах на відносини радянських республік [...], в поглядах на розвиток української культури». Саме в цьому напрямку й було підрихтоване комуністичне будівництво в Україні 1920 р.

«Украинский язык не єсть язык Петлюри»: поступки комуністів у мовній сфері та пропаганді

1919 р. основною причиною поразки більшовиків в Україні став курс на комуністичне будівництво. Однак питання мовно-культурної уніфікації в Україні того року не було актуальним для Кремля. Це була внутрішньоукраїнська проблема, яка постала через те, що абсолютна більшість членів КП(б)У були російськомовними та російськокультурними. У спрямованих на підтримку української культури кроках більшість діячів КП(б)У, відповідно до комуністичної доктрини, вбачали повернення до вже подоланої «стрибком», як вони вважали, більшої частини капіталістичного етапу розвитку суспільних відносин. Відступати в той час, коли перемога здавалася близькою, не хотілося. Але поразка 1919 р. змусила переглянути плани.

Боротьбисти, які в умовах денікінської окупації стали головною підпільною партією, критикували більшовиків за зневагу до української культури. Те саме стверджувала й частина членів КП(б)У, що згуртувалася навколо української організації при Московському комітеті РКП(б), а відтак, коли до неї приєднався П. Попов, почала називатися «група Попова». Невдоволення українського суспільства комуністичним штурмом, в тому числі і його мовно-культурним аспектом, доводили й зведення з фронтів. Кремль погодився на деякі поступки у цій сфері.

Такими кроками Кремль намагався знизити актуальність національного питання і подолати рух за створення реально самостійної України, в тому числі й радянської. Ці поступки були розраховані передусім на українську інтелігенцію, адже, як зазначав. X. Раковський, рух за незалежність України «спирається на українську інтелігенцію, особливо на вчительську спілку, що має понад 20 000 членів, та на Український союз кооперативів, який є міцною економічною організацією, що охопила своєю мережею всю Україну, особливо правобережну». Ці люди формували процес непідконтрольної більшовицьким керманичам самоорганізації суспільства в Україні. Отже, вони були ворогами Кремля.

Керівництво РКП(б) наполягло на припиненні практики зверхнього ставлення до української мови та культури. Напередодні вигнання денікінців з України мовне питання не було предметом дискусій — з тим, що українська мова існує і має право на розвиток, формально погоджувалися як більшовики України, так і кремлівські керманичі. Принципово можливими такі поступки стали насамперед тому, що, на відміну від переважної частини керівників білогвардійського руху, компартійні керманичі не були біологічними шовіністами. У резолюції «Про Радянську владу на Україні», ухваленій 29 листопада пленумом ЦК РКП(б) і підтвердженій 2 грудня 1919 р. VIII конференцією РКП(б), наголошувалося: «4. Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. ін.) протягом століть придушувалися царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП(б) ставить в обов'язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню перешкод до вільного розвитку української мови і культури... Негайно ж повинні бути вжиті заходи, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли розмовляти українською мовою». Зазначимо, що перший україномовний переклад назви резолюції звучав так: «Про Совітську владу на Україні».

Цим рішенням з української мови фактично знімалося звинувачення в «буржуазності», які були поширені 1919 р. Також у резолюції було підтверджено принципове право України на незалежність. У сукупності все назване допомогло незабаром «розчинити» в КП(б)У головного політичного конкурента більшовиків в Україні — УКП(б). Але форма, у якій рішення ЦК РКП(б) з українського питання було подане, викликала гостре незадоволення переважної більшості тих більшовиків, які керували Україною 1919 р.

30 листопада, тобто вже наступного дня після ухвалення пленумом ЦК РКП(б) резолюції «Про Радянську владу на Україні», відбулася нарада членів ЦК КП(б)У з відповідальними працівниками України. Рішення з аналізованого нами питання було таким: «Вказати на занадто сильне випинання національного питання в декларації-резолюції ЦК РКП... Визнати постановку українського питання на Всеросійській конференції не потрібною, запропонувавши делегаціям при обговоренні звіту ЦК вказати на неправильну політичну лінію з українського питання».

Причини такого ставлення керівних кіл КПУ стають зрозумілими з написаного 1 грудня листа В. Затонського до ЦК РКП(б). Додаткові підтвердження можна знайти у промовах інших українських діячів на Всеросійській конференції РКП(б). Самі по собі вказані у резолюції пункти про потребу сприяти українській мові та культурі не викликали заперечень. Затонський, зокрема, відзначав: «Я особисто вважаю, що для російських товаришів, котрі ще страждають достатньою мірою тенденцією російської великодержавності, авторитетне роз'яснення ЦК /ще краще, якби за цим надійшли коментарі Володимира Ілліча/ будуть вельми нешкідливі...». Однак Затонський зауважував, що публічне оголошення такої резолюції створює небезпеку посилення боротьбистів і відповідного послаблення комуністів-більшовиків в Україні. Загалом же, на його думку, втокмачувати «в такій формі азбучні істини можна лише вельми важким на розум людям, та ще й при тому зовсім не знайомим зі станом справ на Україні. Виходить оригінальне становище: я, українець, що цілком серйозно впевнений у тому, що в найближчому майбутньому, з пробудженням свідомого життя широких мас селянства, українська мова не лише в Галичині, але і в Придніпров'ї має розвинутися в справжню літературну і культурну мову і стати фактично панівною в країні з тридцятип'ятимільйонним населенням, зараз вимушений говорити товаришам, із котрих деякі ще вчора /а можливо, і сьогодні/, щоправда, в приватних розмовах, говорили (мовою оригіналу — „толковали“. — Авт.) про „телячу мову“, вимушений казати — легше на поворотах».

Поява гучного наголошення на правах української мови та культури була незрозумілою й іншим членам ЦК КП(б)У Тим більше, що в перший період існування УСРР (січень—серпень 1919 р.) з боку Кремля якщо й лунали претензії,