Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

то вони жодного разу не стосувалися нехтування українською культурою, тоді як саме надіслані з центру діячі місцевого масштабу («саранча» — за висловом низки учасників конференції) відзначалися зневагою до всього національно-українського значно більше, ніж місцеві працівники.

Аналіз промов, виголошених різними діячами на VIII конференції РКП(б), спонукає до висновку про те, що визнання української мови та культури розглядалося в Кремлі як поступка українцям. Це, з одного боку, свідчило про реальну силу українського національно-визвольного руху, а з іншого — про те, що подібне визнання було лише маскуванням, а не реальною зміною курсу. Адже наприкінці 1919 р. світова революція і міжнародна (всесвітня чи всеєвропейська) робітнича радянська республіка ще вважалися справою недалекого майбутнього, а в перші роки існування міжнародної комуністичної спільноти національні відмінності мали відмерти.

З огляду на прогнозовану близькість комунізму, на конференції тривала дискусія про те, наскільки були потрібні такі «поступки». Лише В. Затонський виступив проти вживання цього терміна як синоніма визнання права українців на розвиток власної мови та культури. Він відзначав: «Якщо йдеться про українську мову, то це не поступка». Коріння подібних хибних поглядів він вбачав ось у чому: «Це стара звичка товаришів дивитися на Україну як на Малоросію, як на частину Російської імперії — звичка, котра втолочена вам тисячоліттями існування російського імперіалізму». Але на його перестороги взагалі ніхто не звернув уваги.

На конференції перемогла ленінська точка зору. Окрім визнання української мови та культури, під час третьої спроби опанувати Україну Кремль не лише дозволив, а й наполіг на застосуванні в агітаційно-пропагандистській роботі незалежницької риторики. У резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» відзначалося: «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР». А сам В. Ленін у «Листі до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним» підкреслював: «Незалежність України визнана і ВсеЦВИКом (Всеросійським Центральним виконавчим комітетом) РСФРР (Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки і Російською комуністичною партією більшовиків». Щоправда, в тексті названих документів акцент робився на визнанні права українців на власну мову та культуру, про українську державність говорилося більше як про незаперечне право українського народу. Та й щодо визнання незалежності України ВсеЦВИКом Ленін просто збрехав. Незважаючи на його запевнення, такого офіційного акту на той час не існувало. Натомість у резолюції VII Всеросійського з'їзду рад (5—9 грудня 1919 р.) було відзначено, що «нині відносини між Українською Соціалістичною Радянською Республікою і РСФРР визначаються федеративним зв'язком».

Навіть неукраїнська за своїм складом Червона армія перед захопленням України отримала публічний наказ голови Реввійськради РСФРР Л. Троцького, в якому проголошувалося гасло «Вільної незалежної радянської України». У наказі також підкреслювалося: «Україна — це земля українських робітників і трудових селян, лише вони мають право хазяйнувати на Україні, правити нею та будувати в ній нове життя... Горе тому, хто озброєною рукою заподіє насилля трудівникам українського міста або села... Пам'ятайте твердо: ваше завдання — не підкорення України, а звільнення її».

Незалежницька риторика була вагомою складовою нового опанування більшовиками України. Однак їй потрібно було надати хоч якихось форм, а це вже було завдання керівництва КП(б)У. Д. Мануїльський під час дискусій з української тематики на VIII конференції РКП(б) відзначав: «І я, товариші, боюся, що, даючи нам установку, намічаючи певну політичну лінію, котру ми будемо проводити, ви завтра скажете про нас те саме, що ми чуємо про тих русотяпів, котрі наробили величезних дурниць, — скажете: „Ці українотяпи занапащають і радянську Росію“. Ось чого ми боїмося».

Реальні наміри та дії Кремля суперечили незалежницькій риториці. Але в умовах управлінського хаосу першої половини 1920 р. розбіжності між гаслами і реальним курсом не надто впадали у вічі. Маскуванню сприяло поновлення 19 лютого 1920 р. діяльності РНК УСРР та Президії ВУЦВК. У листі до М. Крестинського та В. Леніна X. Раковський так визначив мотиви цього рішення: «Окрім міркувань підняття авторитету укруряду, малося на увазі ще нейтралізувати агітацію, яка відіграла деяку роль у виступах у Київській губернії, що начебто УСРР ліквідовується».

У зв'язку з публічним визнанням української мови та взяттям зобов'язань з її розвитку постала проблема з управлінцями. Гострою була потреба в таких кадрах, які б зуміли враховувати у своїй праці місцеві особливості, добре знали українську мову і водночас були надійними провідниками політики ЦК КРП(б). Особливо нагальним дефіцит таких працівників був на Правобережжі. Від відряджених керувати цією частиною України С. Косіора, Я. Епштейна та В. Затонського лунало найбільше прохань та вимог про надсилання кадрів, що знають українську мову. Приміром, у телеграмі до В. Леніна та ЦК РКП(б) від 19 лютого 1920 р., яку підписали С. Косіор/Я. Епштейн та В. Затонський, пропозиції щодо посилення впливу більшовиків в Україні мали такий вигляд: «Вважаємо необхідним: 1) Перенесення урядового центру до Києва в найкоротший термін; 2) Не форсувати розриву із союзниками; 3) Провести додаткову мобілізацію для Правобережжя та Півдня; 4) За спеціальною мобілізацією направити в Україну всіх комуністів, що розмовляють українською».

Копія цієї телеграми того ж дня була надіслана до Харкова. Там солідаризувалися з вимогами Затонського та Епштейна, щоправда, з деякими застереженнями. Бюро ЦК КП(б)У в особі Мануїльського, Раковського та Петровського ухвалило таке рішення: «Звернутися до ЦК РКП з проханням надіслати всіх працівників, що володіють українською мовою, за винятком, звичайно, тих, хто не завжди виявлявся на необхідній висоті». 6 березня Раковський ще раз продублював назване прохання вже в особистій телеграмі М. Крестинському, зауваживши, що «робота на селі надзвичайно утруднюється внаслідок відсутності достатньої кількості комуністів, які знають українську мову». Політбюро ЦК РКП(б) пішло назустріч і ухвалило «запропонувати секретаріату вжити всіх заходів до якомога ширшого спрямування туди українців».

Разом із цим в УСРР, як свідчать події лютого—березня, у спільних, тобто у керованих з Москви наркоматів уже в лютому 1920 р. знову виникли проблеми із застосуванням української мови. Такі факти як аргумент проти більшовиків використовували боротьбисти, які саме вели перемовини про об'єднання з КП(б)У Реакція керівництва КП(б)У була рішучою. X. Раковський, який ще перебував у Москві й обіймав впливову політичну посаду, на такі випадки відреагував миттєво. У телеграмі до керівництва Наркомату шляхів сполучення та Реввійськради РСФРР, відзначивши існування утисків української мови на залізницях та у взаєминах з військовими, він підкреслив, що в Україні українська мова користується однаковими з російською правами і від імені ЦК категорично запропонував «негайно надати точні інструкції військовому та залізничному відомствах про вкрай точне дотримання директив ЦК. Аналогічні директиви мають бути дані всім об'єднаним комісаріатам, що діють на території України, тобто Раднаргоспу, Наркомшляху, Наркмопоштелю і