Читати книгу - "Карта днів"

— Я хотів би знати тільки одне. Ви ж підопічні Альми Сапсан, правда?

— Так, — відповіла Олівія, стаючи прямо на краю річки, щоби показати, що вона не боїться.

— А чи правда, що ви буваєте, де хочете, і ніколи не постарієте передчасно? Що ваші внутрішні годинники переустановлено?

— Це було два питання, — зауважив Єнох.

— Так, це правда, — відповіла Емма.

— Зрозуміло, — сказав Ітч. — А коли б ми могли переустановити наші годинники?

— Хто «ми»? — запитав Горацій.

Навколо Ітча з води показалися ще чотири голови — двох молодих хлопців із плавцями на спинах, старшої на вигляд жінки з лускатою шкірою та дуже старого чоловіка із широко відкритими, риб’ячими очима, по одному на кожній скроні.

— Моя прийомна сім’я, — відрекомендував Ітч. — Ми вже занадто довго живемо в цій проклятій річці та дихаємо її бридкою водою.

— Час поміняти краєвид, — пробуркотав рибоокий чоловік.

— Ми хочемо піти в якесь чисте місце, — додала луската жінка.

— Це не так просто, — сказала Емма. — Те, що сталося з нами, було випадковістю, і воно могло нас убити.

— Нам усе одно, — відказав Ітч.

— Вони просто не хочуть ділитися своїм секретом! — вигукнув один із хлопців із плавцями.

— Це неправда, — заперечив Мілард. — Ми навіть не впевнені, що переустановлення можна буде відтворити. Імбрини досі вивчають це питання.

— Імбрини! — жінка плюнула чорною водою із зябер. — Навіть якби вони знали, вони б ніколи не розказали. Тоді б ми всі залишили їхні петлі, і їм би не було ким правити.

— Гей! — крикнула Клер. — Ви кажете жахливі речі!

— Просто зрадницькі, — додала Бронвін.

— Зрада! — вигукнув Ітч, потім підплив до краю та виліз на тротуар. Ми відійшли від нього, бо з його тіла стікала вода, оголюючи його шати з довгих зелених водоростей, котрі вкривали його від грудей до ніг. — Це слово небезпечне, щоб ним розкидатися.

Хлопці та жінка — вона так само була вбрана у водорості — теж повилазили з річки. У воді залишився тільки старий, який від хвилювання плавав колами.

— Послухайте, — сказав я (я досі мовчав і тому подумав, що, можливо, мені вдасться всіх заспокоїти). — Ми всі тут дивні. У нас нема причин битися.

— Що ти про це знаєш, новачку? — спитала жінка.

— Він думає, що він наш спаситель! — сказав Ітч. — Ти не що інше, як брехло, котрому пощастило.

— Лжепророк! — вигукнув один із хлопців, а потім і інший прокричав те ж саме, а тоді вже всі вони: — Лжепророк! Лжепророк! — тим часом наступаючи на нас із трьох сторін.

— Я ніколи не заявляв, що я пророк, — намагався я виправдатись. — Я ніколи не заявляв чогось такого взагалі.

Десятки звичайних мешканців прибуткового будинку позаду нас повисовувалися з вікон і тепер також кричали, а на наші голови посипався град із покидьків і сміття.

— Ви, шановні, надто довго перебували в цій канаві! — огризнувся Єнох. — Ваші мізки засмерділи!

Емма почала розкочегарювати свої вогні, а Бронвін здавалася готовою звалити Ітча з ніг боковим ударом, та інші відтягли їх назад. У Диявольському Акрі до нас пильно всі придивлялися, і тому калічення нами котрогось дивного, навіть при самообороні, виглядало б дуже некрасиво.

Отже, мешканці Смердючки, з яких капало нечистотами, відтіснили нас у якийсь провулок, а їхні крики «лжепророк» змінилися на вимоги видати наш секрет. Урешті-решт нам не лишилося іншого вибору, крім як розвернутися та тікати. І тільки їхні крики переслідували нас луною, поки ми не повернули за ріг.

Ми таки вибралися з того небезпечного кварталу та повернулися до середмістя, але все навколо тепер здавалося нам наче в тумані; ми були шоковані, а дружні вітання та рукостискання, котрими нас ушановувала юрба коло будинку Бентама, тепер здавалися нереальними.

Що було за всіма тими усмішками?

Як багато з них у глибині душі були на нас ображені?

Потім ми зайшли до Панконтуркону, і присутні там дивні махали нам руками, а ми важко та повільно волочили ноги вгору по сходах, а далі вздовж довгого коридору, і всі мовчали, поринувши в глибокі роздуми.

* * *

Ми запхалися до комірчини для віників, а потім, спотикаючись, після того як нас трохи погойдало під час стрімкого переходу крізь портал, вийшли нарешті в спекотний флоридський вечір. Над гостроверхою покрівлею сараю піднялася хмарка ледве помітної пари та почувся легкий шиплячий звук, як від гарячого двигуна, на який бризнули водою.

— Озон, — прокоментував Мілард.

— Двадцять дві хвилини сорок секунд, — почувся голос пані Сапсан, що стояла на подвір’ї, схрестивши руки. — Це наскільки ви запізнилися.

— Але, пані, — озвалася Клер, — ми не хотіли…

— Ніхто нічого не каже, — прошепотіла Емма. А потім, голосніше: — Ми пробували зрíзати, але заблукали.

Ми стояли на подвір’ї, виснажені, усе ще налякані нашою сутичкою на Смердючці, і слухали лекцію про пунктуальність і відповідальність. І я почув, як мої друзі заскреготали зубами. Після того як вона з усіма подробицями пояснила нам, чим ми її розчарували, пані Сапсан обернулася на птаха, злетіла на дах мого будинку та влаштувалася там, як на сідалі.

— А що сталось? — спитав я тихо.

— Вона завжди так робить, коли їй треба побути на самоті, — відповіла Емма. — Напевне, вона реально засмучена.

— Тому що ми спізнилися на двадцять дві хвилини?

— На неї сильно тиснуть, — пояснила Бронвін.

— І вона переносить це на нас, — додав Г’ю. — А це нечесно.

— Я думаю, зараз у світі багато є дивних, котрі не люблять слухати своїх імбрин, — сказала Олівія, — але пані Сапсан завжди могла розраховувати на те, що ми слухаємо. Тому, коли ми десь напаскудимо, навіть зовсім маніпусіньку крихітку…

— Тоді вона може запхати це собі під хвіст! — заявив Єнох трохи заголосно.

Бронвін ляснула його долонею по губах, і вони обоє впали на землю та покотилися.

— Припиніть, припиніть! — закричала Олівія, і ми з нею та Еммою стали рознімати їх, і в цьому процесі теж опинилися на землі. А потім ми всі лежали на траві, переводячи подих та починаючи пітніти у вологому вечірньому повітрі.

— Це так по-дурному, —