Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

долоню в обидві свої руки, дивлячись на неї з-під лоба. – Якщо ти хочеш, щоб я повернувся, то я повернуся. Одне твоє слово, присягаюся, і я лишуся навічно біля твоїх ніг! Та чим швидше я знайду військо, тим швидше зможу виконати задумане та з чистим сумлінням приїхати до тебе.

– А якщо я дам тобі військо? Двадцять гайдуків.

– Двадцять… небагато. Але то вже буде чимала поміч, милостива добродійко моя!

Рано-вранці гайдуки вирушили в дорогу. Дрібна мжичка падала на квітучі сливи, і сурма з очей розтікалася по смаглявих щоках. Олесь ще раз присягнувся, побожився та пообіцяв повернутися, як тільки все скінчиться. Анна дивилася йому вслід злегка прикритими повіками очима. На душі було тоскно, ніби й не ставалося тієї вчорашньої радості.

Мале циганча стояло біля воріт. Замурзаний хлопчик у потертому сердакові з дорослого плеча похмуро спостерігав за пані Анною.

– Хочеш знати про нього правду, пані? – викрикнув він, коли підвода з провізією та замикаючі вершники щезли з-перед очей.

– Яку правду? – відповіла своїм звичним зверхнім тоном пані.

– Він ніколи сюди більше не повернеться.

– Я знаю.

– Чого ж відпустила? – здивувався хлопчик, почісуючи за вухом.

– Він не з тих, кого можна втримати, – несподівано сумно відповіла жінка. – Відпустивши його, я відпускаю себе.

Тепле ранкове сонце пробивалося крізь розчинене вікно мисливського будиночку. Знадвору долинав звук води, що швидко бігла по скелястому руслу, зливаючись зі щебетом птахів.

За розкішним столом із мореного дуба з різьбленими завитками та обличчями німф сиділа висока світловолоса жінка в напівпрозорій нічній сорочці й уголос читала стару книгу, що от-от норовила розсипатися від давнини.

– Не було колись ні неба, ні землі, одне безкрайнє море. Посеред моря ріс могутній ясен, а на ясені сидів сокіл Род. І пірнув сокіл у море, і дістав золотого піску, а з того піску постала земля з усім живим і небо з сонцем, місяцем та дрібними зорями…

Сусанна закінчила читати й кинула питливий погляд на вдягненого в одні шаровари козака, що сидів по-турецьки просто на килимі посеред світлиці. Очі його були заплющені, широкі засмаглі груди ледь помітно здіймалися й опускалися, руки спокійно лежали на колінах.

– Ти слухаєш мене? Омеляне?!

– І слухаю, і чую, – спокійно відповів той. – Я знаю багато міфів про походження світу, ти мене цим не здивуєш.

Сусанна з силою закрила книгу, що аж потерть знялася в повітря.

– Щоб користуватися цією книгою, чи мала б я вірити в усе це безглуздя? – ледь не викрикнула вона, підводячись з-за столу.

– Щоб користуватися цією книгою, ти мала б народитися в родині відьми або ж прийняти дар від тої, що на смертному одрі тобі його сама готова передати, – нарешті розплющив очі характерник.

– Ну а ти?.. міг би користуватися нею? – цього разу улесливо промуркотіла Сусанна, підходячи ближче, обіймаючи козака ззаду за плечі й цілуючи в поголений лоб.

– Це родова книга. Писана від матері дочці. Не думаю, що нею може скористатися хто-небудь інший, не з Рутиного роду. Яка вона, та Рута, до речі? Навіть і розгледіти її не встиг, як мару в лісі надсилав.

– Курва вона, – зло відсторонилася від характерника Сусанна, відходячи знову до столу.

– А я би не відмовився ближче познайомитися з нею, – ніби не помічаючи Сусаннине роздратування сказав Омелян.

Сонцескрес[43]

Челядниця протирала зі скрині пилюку й ніби мимоволі запитала:

– А того найманця… його що, стерегти пані приставили?

– Якого найманця, Оксано? – запитала Рута, відкладаючи книгу.

Покоївка відхилила пальцем фіранку.

Справді, на подвір'ї стояв незнайомий чоловік із військовою поставою та рушницею на перев'язі, димів люлькою, вайлувато переступаючи з ноги на ногу.

– Ти щось про це знаєш? – пильно подивилася на Оксану вона.

Служниця відвела очі.

– Та кажи вже, чорт тебе забирай!

– Пан дивно поводиться. Нервується. Як дізнався, що до пані приходив той юнак, то зовсім лютий став.

– Що ж мені він нічого про те не сказав?

Оксана знизала плечима.

– То я піду?

– Іди…

Зміцер повернувся додому пізно. Крізь вікно вона бачила його ридван, запряжений двома відгодованими жеребцями, що в'їздив на подвір'я.

Рута не спала. Нічні жахіття, які майже перестали було мучити її в Києві, тепер поверталися й терзали з новою силою. У снах про мамину хату й злощасне цеберко тепер з'являлися песиголовці й люди-риби, прив'язаний до стовпа Олесь і злий сміх, що долинав із високого замку й котився громом по всій долині, аж до Києва… Рута воліла не спати всю ніч, радше ніж пірнати в той потойбічний світ тяжкого сну.

У двері постукали, і одразу за тим стукотом, не чекаючи дозволу, увійшов пан Зміцер.

– Знав, що ти не спиш, кохання.

Рута лиш похитала головою. Від Зміцера пахнуло потом і пивом, їй хотілося, щоб він чимшвидше залишив її світлицю, її єдиний затишний пристанок у цьому великому й непривітному домі.

– Я втомилася. Увесь день була в саду. Допомагала садівникові обрізати дерева, – не підводячись із постелі сказала вона.

– Бджілко, тобі не треба працювати, хай працює челядь, – нетверезий погляд Зміцера ковзнув по складеним навхрест рукам Рути та її насупленим бровам. Тепер це була її улюблена поза, коли вона готувалася на захист своєї території та свого спокою. – А я лиш зайшов сказати, що зустрів пана-гетьмана. Нам випала така велика честь! Завтра він разом зі своїм почтом заїде до нас на гостину, поїдемо з ним на лови.

Радісна посмішка майнула на прояснілому Рутиному обличчі. Із часу їхньої мандрівки на ярмарок вона нікуди не виходила. Вірніше, її нікуди не пускали.

– О, живі люди! Буду рада нарешті побачити нові обличчя між цих стін!

– Про це я хотів би з тобою поговорити… Я сказав, що моя дружина недужа, і що вона не зможе спуститися до гостей.

Якби іскри, що вилетіли з Рутиних очей, могли горіти справжнім вогнем, то вони б підпалили цю кам'яну обитель, де ніколи й нічого не відбувалося, та спалили б Зміцера до тла.

– Ти ж не сердишся? Ти ж розумієш, навіщо я це роблю? Заради тебе… – Зміцер спробував обійняти її, але Рута відкинула його руку.

– Я спатиму. Добраніч.

Жінка миттю опустилася на ліжко, накрившись ковдрою з головою. Вона відчувала, як її чоловік ще постояв трохи над постіллю, а потім поправив покривало й загасив свічку. Далі в замку провернувся ключ. Уперше її запирали.

Коли все нарешті затихло, Рута виповзла з-під ковдри, сіла на ліжку, обійнявши свої коліна. Так і сиділа до ранку, впадаючи в дрімоту