Читати книгу - "Зона покриття"

стандартного розміру. «Вони схибнуті на електронних новинках не менше, ніж на зброї», — казав Том, і пістолет на стіні кухні тільки й чекає команди стрибнути в руку... і якщо це не найкраще, що є у двох світах, то що ж тоді найкраще?

— Клаю! — Це був голос Аліси, і йшов він десь із глибини будинку.

— Що?

Після цього донісся тупіт ніг по сходах, а тоді озвалася з вітальні Аліса.

— Том наказав повідомити тобі, якщо ми знайдемо щось зі зброї. Щойно ми знайшли. Нагорі у комірчині з десяток пушок. Там і рушниці, і пістолети. Вони у шафі, на якій наклейка охоронної фірми, тож нас, мабуть, заарештують... жартую. Ти йдеш?

— Одну хвилину, люба. Не заходь сюди.

— Не хвилюйся. Краще сам іди звідти, щоб тебе не знудило.

Але його вже не нудило, анітрішечки. На закривавленій дерев'яній підлозі кухні Нікерсонів лежало ще два предмети. Одним із них виявилася качалка, і це було логічно. На столі, що, ніби острівок, здіймався посеред кухні, стояли форма для пирога, миска для замішування тіста і яскрава жовта коробка із написом БОРОШНО. Іншим предметом із тих, що знаходилися на підлозі (цей лежав неподалік від руки Гайді Нікерсон), був мобільний телефон, який міг сподобатися тільки підлітку, синій із великими помаранчевими маргаритками, зображеними на перевідних картинках, якими був обклеєний увесь корпус.

Клай уявив, що відбулося, хоча йому цього й не дуже хотілося. Бет Нікерсон готує пиріг. Чи відомо їй, що у великому Бостоні, в Америці, може, у цілому світі почалося щось жахливе? Це показують по телебаченню? Навіть якщо так, телебачення не надсилало їй психограми, Клай був у цьому впевнений.

А її дочка отримала психограму. О, так. І Гайді напала на свою матір. Чи спробувала Бет Нікерсон урезонити свою дочку, перш ніж звалила на підлогу ударом качалки, чи просто одразу вдарила? Не від ненависті, а від страху й болю? Хай там як, цього виявилося не досить. І ще на Бет не було штанів. На ній був джемпер, а ноги залишалися голими.

Клай обсмикнув низ джемпера мертвої жінки. Зробив це обережно, прикриваючи просту домашню білизну, яку вона перед смертю обгидила.

Гайді, якій, напевно, було не більше чотирнадцяти років, а може, лише дванадцять, мабуть, гарчала тією дикою абсурдною мовою, яку вони, схоже, вивчили відразу ж по тому, як прийняли повну дозу глуздоз'їздину зі своїх телефонів, вигукуючи «рест, ііла і казаллах-МОЖУ» або щось таке. Перший удар качалки збив її з ніг, але не послав у нокаут, і божевільна дівчина почала гризти матір за ноги. І не маленькими покусуваннями, а глибокими жорстокими укусами — у деяких місцях до самої кістки. Клай бачив не тільки відбитки зубів, але ледь помітні сліди, наче татуювання, які, мабуть, залишилися від брекетів Гайді. Тож Бет Нікерсон — можливо, кричачи, без сумніву, агонізуючи і майже напевно не розуміючи, що вона робить, — вдарила ще раз, цього разу набагато сильніше. Клай мало не чув приглушений хрускіт, з яким зламалася шия дівчинки. Улюблена донька, мертва, на підлозі надсучасної кухні, з брекетами на зубах і надсучасним телефоном біля простягнутої руки.

Чи задумалася її мати хоч на мить, перш ніж зняти пістолет зі стінного гачка між телевізором і відкривачкою для консервів, де він висів хтозна скільки часу, чекаючи нагоди, коли до цієї чистої, добре освітленої кухні вдереться грабіжник чи ґвалтівник? Клай вважав, що ні. На його думку, паузи не було, вона хотіла наздогнати душу своєї дочки, яка вже відлітала, поки пояснення причини її вчинку ще не зірвалося з вуст.

Клай підійшов до пістолета і підняв його. Від такого фаната модних наворотів, як Арні Нікерсон, він очікував чогось автоматичного — можливо, навіть із лазерним прицілом — але це був усього лише старий кольт 45-го калібру. Але він зрозумів, що це Мало сенс. Може, з таким пістолетом його дружина почувалася якось впевненіше. Не треба робити дурниць, перевіряючи, чи є у ньому набої на випадок, якщо знадобиться (чи гаяти час, видобуваючи магазин з-за лопаточок та коробок зі спеціями), а тоді відкривати і знову закривати його, аби переконатися, що у барабані є патрон. Ні, з цим старим пройдисвітом все простіше: треба лише відкрити барабан, що Клай і зробив з легкістю. Він намалював тисячу різних варіантів цього самого пістолета для Темного Мандрівника. Як і очікувалося, тільки одне з відділень було порожнім. Він витрусив один з патронів, наперед знаючи, що побачить. Пістолет Бет Нікерсон був заряджений суворо забороненими законом кулями — убивцями поліцейських. Розривними. Не дивно, що їй знесло півголови. Дивно було, що у неї взагалі залишилася голова. Він подивився на останки тіла жінки, що сиділа в кутку, спершись на шафку, і заплакав.

— Клаю? — Том йшов сходами з підвалу. — Слухай, у Арні було все! Там автомати, за які — б'юся об заклад — його спокійно могли засадити у волполську тюрягу... Клаю? З тобою все гаразд?

— Уже йду, — сказав Клай, витираючи очі. Він поставив револьвер на запобіжник і запхнув його за пояс. Тоді дістав ножа і, не виймаючи його з саморобних піхов, поклав на стіл Бет Нікерсон. Це виглядало так, ніби вони здійснюють обмін. — Дай мені ще дві хвилини.

— Йоу.

Клай почув, як Том, важко ступаючи, пішов назад до підпільної зброярні Арні Нікерсона, і посміхнувся крізь сльози, що й досі текли по щоках. Це слід було запам'ятати: варто лише впустити маленького симпатичного чоловічка з Молдена до кімнати, заваленої зброєю, і дати йому погратися, як він почне говорити «йоу», просто як Сильвестр Сталлоне.

Клай почав обшукувати шухляди. У третій знайшов важку червону коробку з написом ЗАХИСНИК АМЕРИКИ 45 КАЛІБР ЗАХИСНИК АМЕРИКИ 50 ПАТРОНІВ, сховану під кухонними рушниками. Він поклав коробку в кишеню і пішов до Тома й Аліси. Тепер йому хотілося вибратися звідси якнайшвидше. Але ще під питанням, чи зуміє він переконати їх піти, не прихопивши з собою всю колекцію Арні Нікерсона.

Пройшовши під аркою до середини, він спинився і озирнувся, високо тримаючи лампу, щоб подивитися на трупи. Обсмикування джемпера жінки не надто допомогло. Вони все одно залишалися трупами з ранами, оголеними, як Ной, коли син насміхався з нього. Він міг би знайти щось і прикрити їх, але якщо він почне накривати трупи, то хто буде останнім? Хто? Шарон? Його син?

— Боже збав, — прошепотів він, сумніваючись, проте, що Господь вбереже його