Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

до чарів Летиції. Проте Ґрізельда знайшла пояснення цій його байдужості і мовила з виглядом людини, яка анітрохи не сумнівається у правильності своїх оцінок:

– Лоренсу вистачає власної сексапільності. Чоловіки такого різновиду тягнуться до жінок – як би мені їх назвати – до жінок типу квакерш. Тобто дуже стриманих і сором’язливих, тих, кого всі вважають холодними. Я думаю, Анна – єдина жінка, яка могла б утримати Лоренса при собі. Не думаю, що вони могли б коли-небудь набриднути одне одному. А проте я вважаю, Лоренс усе ж таки припустився однієї помилки. Ви знаєте, що він скористався почуттями Летиції. Я не думаю, щоб він уявляв коли-небудь, ніби вона в нього закохана, – він на диво скромний у певному розумінні, – проте в мене таке відчуття, ніби він їй не байдужий.

– Вона терпіти його не може, – переконано заявив Денніс. – Вона мені так сказала.

Я ще ніколи не помічав такої жалісної мовчанки, якою Ґрізельда відповіла на його слова.

Я пішов до свого кабінету. Якесь моторошне відчуття опанувало мене в цій кімнаті. Я знав, що мушу його подолати. Якби я йому піддався, то, певно, уже ніколи не зміг би користуватися своїм кабінетом. Я замислено підійшов до письмового столу. Тут сидів Протеро, червонопикий, енергійний, самовдоволений, і тут-таки за одну мить урвалося його життя. Тут, на тому місці, де я тепер стою, стояв його ворог…

Й ось тепер – немає вже Протеро…

А ось і перо, яке він тримав у руці.

На підлозі було видно слабку темну пляму – килим було віддано в чистку, але кров просочилася крізь нього.

Я затремтів.

– Я не можу перебувати в цій кімнаті, – промовив я вголос. – Не можу перебувати в ній.

Тоді раптом моє око щось помітило – таку собі плямку світло-синього світла. Я нахилився. На підлозі під столом я побачив невеличкий об’єкт і підняв його.

Я стояв і дивився на нього на долоні своєї руки, коли увійшла Ґрізельда.

– Я забула сказати тобі, Лене. Міс Марпл просила, щоб ми прийшли до неї увечері, після обіду. Ми маємо розважити її племінника. Вона боїться, що йому тут дуже нудно. Я пообіцяла, що ми прийдемо.

– Гаразд, моя люба.

– Що ти там роздивляєшся?

– Та нічого.

Я стулив долоню й, дивлячись на свою дружину, зауважив:

– Якщо тобі не вдасться розважити містера Реймонда Веста, люба, то це означатиме, що розважити його неможливо.

– Не говори дурниць, Лене, – сказала моя дружина й густо почервоніла.

Вона вийшла, а я розтулив пальці.

На моїй долоні лежала лазуритова сережка, оздоблена дрібними перлами.

Це була досить незвична коштовність, і я пам’ятав дуже добре, де бачив її востаннє.

Розділ двадцять перший

Я не можу сказати, щоб коли-небудь дуже захоплювався містером Реймондом Вестом. Знаю, що його вважають блискучим романістом і він здобув велику славу як поет. У своїх віршах він не застосовує великих літер, що є суттю модернізму, якщо я правильно розумію. Герої його романів – украй неприємні люди, що не живуть, а радше животіють.

Він із певною поблажливістю любить тітку Джейн, яку в її присутності називає «пережитком».

Вона слухає його розбалакування з гострим інтересом, а якщо іноді в її очах і зблискують насмішкуваті вогники, то я певен, він ніколи їх не помічає.

З рішучістю, яка могла б полестити самолюбству Ґрізельди, він звернув усю свою увагу на неї. Вони обговорили сучасні спектаклі, а від спектаклів перейшли на сучасну моду декоративного мистецтва. Ґрізельда вдає, ніби підсміюється над Реймондом Вестом, але, думаю, вона піддається чарам його красномовства.

Протягом своєї (досить нудної) розмови з міс Марпл я знову й знову чув, як її небіж повторював фразу «ви поховали себе в цій глушині».

Це зрештою почало дратувати мене. Я несподівано сказав:

– Думаю, ви вважаєте, що ми тут живемо на краю світу?

Реймонд Вест змахнув своєю сигаретою.

– Я дивлюся на Сент-Мері-Мід – сказав він авторитетним голосом, – як на калюжу із застояною водою.

Він подивився на нас, чекаючи, що ми обуримося його твердженням, але, на його розчарування, я думаю, ніхто не виявив ознак роздратування.

– Гадаю, ти вдався до не дуже вдалого порівняння, любий Реймонде, – сказала міс Марпл. – Ніщо, думаю, не наповнене таким бурхливим життям, як крапля води із застояної калюжі, коли подивитися на неї під мікроскопом.

– Звичайно, там кипить життя всілякої дрібноти, – погодився літератор.

– А хіба воно не належить до того самого різновиду, що й наше, людське життя? – запитала міс Марпл.

– Ви прирівнюєте себе до істоти, що живе в калюжі стоячої води, тітко Джейн?

– Мій любий, ти висловив схожу думку у своїй останній книжці, якщо я правильно пам’ятаю.

Жодному розумному молодикові не до вподоби, коли його слова цитують у суперечці проти нього. Реймонд Вест не був винятком.

– Та думка стосувалася зовсім іншого, – відрубав він.

– Життя зрештою скрізь майже однакове, – промовила міс Марпл своїм лагідним голосом. – Спочатку людина народжується, потім росте, починає спілкуватися з іншими людьми, штовхатися в їхньому середовищі, а потім – одруження й діти…

– А в кінці смерть, – додав Реймонд Вест. – І не завжди це та смерть, яку записують у посвідку. Буває й смерть у житті.

– Позаяк ми заговорили про смерть, – втрутилася до розмови Ґрізельда, – чи ви знаєте, що тут сталося вбивство?

Реймонд Вест відмахнувся від убивства сигаретою.

– Убивство – це щось таке брутальне, – сказав він. – Мене воно не цікавить.

Я й на мить не повірив його словам. Кажуть, усі люблять любов – прикладіть це прислів’я до вбивства й ви одержите ще незаперечнішу істину. Немає такої людини, яка залишилася б байдужою до вбивства. Прості люди, такі як Ґрізельда і я, визнають цей факт, але кожен інтелектуал зразка Реймонда Веста мусить прикинутися, ніби воно його знуджує – прикинутися принаймні на перші п’ять хвилин.

Міс Марпл, проте, відразу виказала свого небожа, зауваживши:

– Реймонд і я ні про що інше не говорили протягом обіду.

– Я дуже цікавлюся всіма місцевими новинами, – поквапився пояснити Реймонд.

Він поблажливо й терпимо посміхнувся, поглянувши на міс Марпл.

– Ви маєте якусь версію, містере Вест? – запитала Ґрізельда.

– З логічного погляду, – сказав Реймонд Вест, знову розмахуючи сигаретою, – лише одна особа могла вбити полковника Протеро.

– Яка? – поцікавилася Ґрізельда.

Ми дослухалися до слів Реймонда Веста з цікавістю, що, либонь, дуже йому лестила.

– Вікарій, – сказав Реймонд і тицьнув у мене звинуватливим пальцем.

Я хапнув ротом повітря.

– Звичайно, я знаю, ви цього не робили, – поквапився заспокоїти він мене. – Життя ніколи не буває таким, яким воно має бути. Але ви тільки спробуйте уявити собі цю драму, що так відповідає парадоксальній дійсності – вікарій убиває церковного старосту у своєму кабінеті. Хіба не чудова картина?

– А мотив? – запитав я.

– О, це вже цікаво. – Він випростався й дозволив своїй сигареті погаснути. – Комплекс нижчовартості, я думаю. Можливо, забагато пригніченої агресивності. Я б залюбки написав на цю тему роман. Можна надзвичайно складно закрутити інтригу. Тиждень за тижнем, рік за роком він стежить за цим чоловіком: під час зустрічей у ризниці, на пікніках, що влаштовуються для хлопчиків із церковного хору, – спостерігаючи, як він ходить по церкві з посудиною для збирання пожертв,