Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

яку потім приносить до вівтаря. Цей чоловік завжди вселяє йому неприязнь і завжди він її в собі пригнічує. Це почуття не християнське, і він не може розвивати його в собі. Проте воно ятрить його всередині, й одного дня…

Він зробив переконливий рух рукою.

Ґрізельда обернулася до мене.

– Ти коли-небудь відчував щось подібне, Лене?

– Ні, ніколи, – щиро відповів я.

– А проте я чула, що ви недавно висловили побажання, аби хтось прибрав його зі світу, – нагадала мені міс Марпл.

От клятий хлопчисько Денніс! Хоч я сам винен: навіщо я тоді бовкнув цю ідіотську фразу?!

– Боюся, і справді я сказав тоді щось подібне, – зізнався я. – Я бовкнув тоді дурницю, звичайно, але він добряче мені дошкулив.

– Ваше зізнання вселяє розчарування, – сказав Реймонд Вест. – Бо якби ваша підсвідомість дійсно бажала вкоротити йому віку, то ніколи б не дозволила вам промовити таке побажання вголос.

Він зітхнув.

– Моя версія зазнала невдачі. То було, мабуть, звичайнісіньке вбивство буденного характеру – помста браконьєра, якого він притяг до суду, або щось подібне.

– Міс Крем приходила до мене сьогодні, – сказала міс Марпл. – Я зустріла її в селі й запитала, чи не хоче вона прийти до мене й подивитися мій сад.

– А вона кохається в садівництві? – запитала Ґрізельда.

– Не думаю, – сказала міс Марпл, й очі її іронічно зблиснули. – Але це дуже корисний привід запросити її на розмову, хіба не так?

– Якою вона вам здалася? – запитала Ґрізельда. – Я не вірю в розповіді про те, що вона геть погана.

– Вона повідомила мені чимало інформації, справді чимало, – сказала міс Марпл. – Про себе, ви знаєте, і про свою родину. Усі вони, здається, померли в Індії. Дуже сумно. До речі, на цей вікенд вона залишається у Старій Садибі.

– Чому?

– Схоже, місіс Протеро попросила її залишитися в них, – чи то вона сама запропонувала свою допомогу, – я точно не знаю, як вони там домовилися, але знаю, що міс Крем пообіцяла зробити якусь секретарську роботу в домі – там, здається, накопичилося чимало листів, із якими треба розібратися. Це вельми зручно для неї. Доктор Стоун поїхав, і дівчині нема чого робити. Яку радість принесла їй робота на тих розкопах!

– Стоун? – перепитав Реймонд. – Ви говорите про археолога?

– Так, він розкопує тут курган. На землі, що належить родині Протеро.

– Це хороший чоловік, – сказав Реймонд. – Страшенно захоплений своєю роботою. Я зустрівся з ним на одному з обідів не так давно, і між нами відбулася надзвичайно цікава розмова. Я хотів би зустрітися з ним і тут.

– На жаль, – сказав я, – він поїхав на цей вікенд до Лондона. – Та зрештою ви ж майже наштовхнулися на нього сьогодні на залізничній станції.

– Я наштовхнувся на вас. Із вами був якийсь гладкий лисий чоловічок – з окулярами на очах.

– Так, доктор Стоун.

– Але ж, мій любий чоловіче, то був не Стоун.

– Не Стоун?

– Не археолог. Я знаю його дуже добре. Чоловік, який ішов із вами, не був Стоуном – він не мав ані найменшої схожості з ним.

Ми обмінялися приголомшеними поглядами. Зокрема я витріщився на міс Марпл.

– Дивовижно, – сказав я.

– Валіза, – сказала міс Марпл.

– Але навіщо? – здивувалася Ґрізельда.

– Це нагадує мені той випадок, коли якийсь чоловік ходив по домах, називаючи себе інспектором газової компанії, – промурмотіла міс Марпл. – Чималий вилов він тоді зібрав, чималий.

– Самозванець, – сказав Реймонд Вест. – Це вже стає цікавим.

– Питання в тому, чи має він якийсь стосунок до вбивства? – зауважила Ґрізельда.

– Не обов’язково, – сказав я. – Але… – І я подивився на міс Марпл.

– Це дивна подія, – сказала вона. – Ще одна дивна подія.

– Так, – сказав я, підводячись на ноги. – Я думаю, треба негайно повідомити про це інспектора.

Розділ двадцять другий

Коли я переказав свою інформацію інспекторові Слеку, то відразу одержав від нього короткий і рішучий наказ. Нічого нікому не розголошувати. Зокрема, треба особливо подбати про те, щоб не стривожити міс Крем. А тим часом слід організувати пошуки валізи поблизу розкопів.

Ґрізельда і я повернулися додому, дуже збуджені цим незвичайним розвитком подій. Ми не могли багато говорити в присутності Денніса, адже твердо пообіцяли інспекторові Слеку, що ніхто не довідається від нас ні слова.

Хай там як, а Денніс мав купу власних проблем. Він прийшов до мого кабінету й почав обмацувати всілякі речі, човгати ногами й усіма іншими способами виражати своє збентеження.

– Що з тобою, Деннісе? – запитав я нарешті.

– Дядьку Лене, я не хочу йти у флот.

Я був здивований. Досі хлопець не мав найменших сумнівів щодо своєї майбутньої кар’єри.

– Але ж ти дуже хотів стати моряком.

– Так, але я змінив свій намір.

– І що ж ти хочеш робити тепер?

– Я хочу стати фінансистом.

Я здивувався ще більше.

– А як ти собі уявляєш професію фінансиста?

– Так, як і годиться її уявляти. Я хочу працювати в Сіті.

– Але ж, мій любий хлопче, я певен, тобі не сподобається таке життя. Навіть якби мені справді вдалося прилаштувати тебе на роботу в банк…

Денніс сказав, що він мав на увазі зовсім інше. Він не хоче працювати в банку. Я запитав у нього, що ж тоді він має на увазі, і, звичайно ж, як я й підозрював, хлопець зовсім не уявляв собі, чого він хоче.

Коли він сказав «я хочу стати фінансистом», він просто мав на увазі, що хоче швидко забагатіти, бо його юнацький оптимізм підказував йому, що багатство чекає кожного, хто «піде працювати в Сіті». Я спробував переконати хлопця в марноті його сподівань так лагідно, як тільки міг.

– Навіщо ти це вбив собі в голову? – запитав я. – Ти був такий задоволений думкою про те, що підеш плавати в море.

– Я знаю, дядьку Лене, але я багато міркував. Я хочу одного дня одружитися – думаю, ти маєш бути багатим, щоб одружитися з дівчиною.

– Факти спростовують твою теорію, – сказав я.

– Я знаю, але я хочу одружитися зі справжньою дівчиною. Я маю на увазі, з дівчиною, яка звикла мати все, що їй хочеться.

Він сказав це досить туманно, але я знав, кого він має на увазі.

– Ти повинен знати, – лагідно промовив я, – що не всі дівчата схожі на Летицію Протеро.

Він відразу спалахнув.

– Ви дуже несправедливі до неї. Ви не любите її. Ґрізельда теж її не любить. Каже, що з нею нудно.

З жіночого погляду Ґрізельда мала цілковиту рацію. Летиція надзвичайно занудна. Проте я цілком розумів, що хлопця дратує така оцінка.

– Якби люди вміли бути співчутливими! Навіть Гартлі Нап’єри, й ті накинулися на неї – і то в такий тяжкий час! І тільки тому, що вона покинула їхній занудний теніс трохи раніше, ніж вони сподівалися. Чому вона мала там залишатися, якщо їй стало нудно? Вона зробила їм велику послугу тим, що взагалі погодилася туди піти, я так думаю.

– Дуже велику послугу, – підтвердив я, але Денніс не відчув сарказму в моїх словах.

Він надто переживав за несправедливе ставлення до Летиції.

– Їй зовсім не властиве почуття егоїзму. Для прикладу скажу, що вона попросила мене залишитися. Природно, я теж хотів би піти. Але вона