Читати книгу - "Гра янгола"

ледь живому чоловікові, у якого тремтіли руки, і вона прошепотіла так тихо, що ніхто не розчув слова, які їй судилося забрати із собою в могилу:

– Нехай вони будуть прокляті. Нехай будуть прокляті обидва.

Через дві години, сидячи в кріслі у своєму кабінеті, я відчинив футляр, що багато років тому потрапив до моїх рук і в якому зберігалося те єдине, що залишилося мені від батька. Дістав револьвер, загорнутий у шматок тканини, і відкинув барабан. Поклав у нього шість куль і знову закрив. Притулив дуло собі до скроні, звів бойок і заплющив очі. У цю мить відчув, як могутній порив вітру несподівано налетів на вежу й вікна кабінету розчахнулися навстіж, ударившись із розгону об стіну. Холодний бриз освіжив мені шкіру, принісши із собою втрачений подих великих сподівань.

24

Таксі повільно їхало в напрямку околиць кварталу Ґрасіа, де розкинувся безлюдний і похмурий парк Ґвель. Пагорб був утиканий будинками, які бачили і свої кращі дні, вони стриміли між деревами, що ходили хвилями під вітром, наче чорна вода. Високо вгорі на схилі пагорба я побачив великі ворота парку. Три роки тому, коли помер Ґауді, спадкоємці графа Ґвеля за одну песету продали муніципальній раді цю безлюдну частину міста, яка ніколи не мала жодного мешканця, крім свого архітектора. Забутий і занедбаний сад із колонами й вежами навіював думку про проклятий рай. Я сказав водієві, щоб він зупинився перед ґратчастою брамою, і заплатив йому.

– А ви певні, сеньйоре, що вам треба виходити тут? – запитав водій із великим сумнівом у голосі. – Якщо хочете, я можу зачекати кілька хвилин…

– У цьому нема потреби.

Гуркіт двигуна затих, коли таксі з’їхало з пагорба, і я залишився наодинці з відлунням вітру, який гудів між деревами. Опале листя вилітало крізь браму парку й закручувалося вихором у мене під ногами. Я підійшов до ґратчастих воріт, які були замкнені й обплутані іржавими ланцюгами, і заглянув досередини. Світло місяця окреслювало контури дракона над сходами. Якась темна проява дуже повільно спускалася по приступках, дивлячись на мене очима, які блищали, наче перли під водою. То був чорний пес. Собака зупинився внизу сходів, і лише тоді я помітив, що він не сам. Ще двоє звірів мовчки спостерігали за мною. Один із них обережно наблизився до мене в тіні, яку відкидала будка сторожа, що стояла збоку від воріт. Другий, найбільший із трьох, вистрибнув на мур і дивився на мене, стоячи на карнизі, з відстані кількох метрів. Пара від його дихання струменіла між ощиреними іклами. Він відступав назад дуже повільно, не відводячи погляду й не повертаючись до мене спиною. Крок за кроком він відступив до тротуару, який був із протилежного боку воріт. Другий собака став передніми лапами на мур і стежив за всіма моїми рухами. Я озирнувся довкола, шукаючи якусь палицю або камінь, щоб використати їх для самозахисту, якщо собакам заманеться кинутися на мене, але ніде нічого не побачив, крім опалого листя. Я знав, що, якби відвів погляд і кинувся навтіки, собаки погналися б за мною й що я не встиг би пробігти й двадцять метрів, як вони мене наздогнали б і роздерли на шматки. Найбільший пес ступив кілька кроків муром, і я був певен, що він готується до стрибка. Третій собака, якого я побачив першим і який, певно, виконував роль вартового, теж почав дертися на мур у його найнижчому місці, маючи намір приєднатися до двох інших. «Оце так вляпався», – подумав я.

У цю мить пучок світла спалахнув й осяяв три вовчі морди; звірі вмить зупинилися. Я озирнувся через плече й побачив пагорок, що височів за півсотні метрів від брами парку. Там освітилися вікна будинку, єдиного, що стояв на пагорку. Один із псів глухо загарчав і відступив углиб парку. Інші подалися за ним.

Не ставши довго думати, я пішов у напрямку того будинку. Як і писав Кореллі у своєму запрошенні, він стояв на розі вулиць Олот та Сан-Хосе-де-ла-Монтанья. То була досить гарна будівля з гострими кутами у формі вежі, увінчана мансардами, яка, наче вартовий, споглядала на місто та примарний парк біля її підніжжя.

Будинок стояв просто над обривом, і круті сходи вели до його дверей. Пучки золотавого світла променилися з його вікон. Я йшов угору кам’яними сходами й усе виразніше бачив силует людини над балюстрадою третього поверху, нерухомий, наче силует павука, що завмер на своїй павутині. Я досяг останньої сходинки й зупинився, щоб перевести дух. Парадні двері були прочинені, і смужка світла простяглася до моїх ніг. Я наблизився дуже повільно й затримався у дверях. Пахощі зів’ялих квітів линули зсередини будинку. Я штовхнув двері суглобами пальців і ступив на кілька сантиметрів уперед. Переді мною були передпокій і довгий коридор, який вів углиб дому. Я чув якийсь сухий і повторюваний звук, так, ніби вітер розгойдував віконницю й стукав нею об стіну, цей звук долинав із якогось місця в будинку й нагадував удари людського серця. Я ступив кілька кроків у передпокій і побачив ліворуч від себе сходи, які вели у вежу. Мені вчулися легкі кроки, схожі на кроки дитини, що підіймалася на останній поверх.

– Доброго вечора! – гукнув я.

Перш ніж відлуння мого голосу загубилося в глибині коридору, повторюваний звук, який лунав десь у будинку, припинився. Глуха тиша запанувала навколо мене, і потік холодного повітря обвіяв моє обличчя.

– Сеньйоре Кореллі? Це Мартін. Давид Мартін…

Не діставши відповіді, я наважився заглибитися в коридор, який вів усередину будинку. Стіни були обвішані портретами та фотографіями в рамках різного розміру. Пози та одяг зображених на фотографіях людей підказали мені, що принаймні більшість із них були у віці від двадцяти до тридцяти років. Під кожною рамкою містилася невеличка планочка, на якій було написано ім’я сфотографованого та рік, коли зробили фотографію. Я став розглядати ті обличчя, що дивилися на мене з іншого часу. Діти й старі люди, дами й кавалери. Усіх об’єднувала тінь смутку в погляді, якийсь мовчазний заклик. Усі дивилися в камеру з палким бажанням, від якого холонула кров.

– Ви цікавитеся фотографією, друже Мартін? – запитав голос поруч зі мною.

Я мало не підстрибнув від несподіванки. Андреас Кореллі дивився на фотографії, стоячи біля мене, з усмішкою, позначеною виразом смутку. Я не бачив і не чув, як він наблизився, а коли він усміхнувся, у мене мороз пішов поза шкірою.

– Я думав, ви не прийдете.

– Я також.

– Тоді дозвольте запросити вас на келих вина,