Читати книгу - "Карпатське танго"

165
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 75
Перейти на сторінку:
вже й так можна викручувати від поту: висока вологість повітря робить своє. Нарешті ми вдома. Сеньйора Алісія світиться приязністю. На столі вже чекає традиційний обід – чорний суп із бобів. Організм, спраглий білка, вдячно сприймає його рослинну обманку: відчуття ситості й задоволення розливається по тілу.

– Андре, сходи, будь ласка, за сеньйором Пабло, – просить моя люба теща.

Спускаюсь кам’яними сходами й виходжу до внутрішнього дворика старого, вочевидь, іще іспанського періоду будинку. Пабло ніде не видно. Заглядаю за ледь прочинені широкі двері – із крісла в кутку старий задумливо спостерігає за двома маленькими чорними курочками, що хазяйновито походжають якимось великим брезентовим підвищенням. На його найвищій точці в бойовій позі охоронця застиг такий самий маленький чорний півник. У мені прокидається спраглий до м’яса хижак. Зусиллям волі притлумлюю в очах блиск гурманських спогадів. У пам’яті зринають картини пишних домашніх курей. Стає приємно і якось щемко водночас.

– Сеньйоре Пабло, ви що, не хочете їсти? Мене відправили за вами.

– А-а-а, Андре… – Старий переводить погляд на мене й совається в кріслі. – Колись я поспішав додому з двох причин – до дружини й поїсти… А тепер жодної не залишилося… Що там, чорний суп? – питає з якоюсь безнадією.

– Так… І дуже смачний.

– Смачне ось, – киває головою на карликових курей. – Тільки множитися поки що не хочуть. Задушно їм, бач… Ну нічого, через кілька місяців стане на три-чотири градуси менше, ось тоді… Зате люди на Кубі справно множаться… Вихвалявся головний барбудас, що так нам добре-е-е, ну так нам уже добре, що населення аж удвічі більше стало… Придурок він. Люди не пальми – сонцем, водою й словами ситі не будуть.

От тобі й маєш! Я вперше зустрів людину, що критикує загального улюбленця Фіделя. Від здивування аж присідаю на ящик біля чоловіка.

– Знаєте, сеньйоре Пабло, а я думав, що то зі мною щось не те… Усім, бачу, тут так добре, і всі його так люблять, а я свіжим оком помітив тут дещо не те.

– О, мій любий Андре… – Старий скрушно зітхає. – Я за нього й сушеної мухи не дав би. Може, занадто вже старий став і бачу більше, ніж ті, що його вихваляють. А може, через те, що… – Сеньйор Пабло на хвилю замовкає, блимає на мене з гіркотою й продовжує: – …через те, що сина втратив і двох онуків. Син першим побачив, що тут нічого доброго не буде. Спорядив човна, посадив туди моїх хлопчиків і невістку – і через море до Флориди. Не доплив. Ураган тоді налетів сильний… От і все.

Пабло притих, мовчав і я: усі слова осипаються пилом перед стіною горя від втрати найрідніших.

– Це для нього смерть дитини не страшна, – продовжує Пабло, – він має їх пів-Куби… Так-так, – сміється, перехопивши мій здивований погляд. – жінки люблять нескупих і впевнених у собі. Це для тебе він Фідель, а між собою ми називаємо його інакше – Кінь. От у цьому він вартий наслідування. Ох, мені б назад у молодість… – прицмокує старий. – Єдине, про що шкодую на схилі літ, це те, що не мав більше дітей. Не за курми зараз спостерігав б, а за онуками. Та що поробиш: інколи життя бере завелику плату за навчання.

Тепер ми обоє в глибокій задумі спостерігаємо за пересуванням курячої компанії. Раптом помічаю, що з-під брезенту виглядають колеса.

– Сеньйоре Пабло, а це що, якесь авто?

– Так, Андре. Тільки тепер воно теж мертве. – Старий, крекчучи, встає й відкидає брезент.

Від побаченої краси перехоплює подих: яскраво-лимонне авто з чорним дахом вражає і кольорами, і плавними лініями кузова, і чудовим станом.

– Це мій «янкі». – Пабло з любов’ю поправляє дзеркала. – «Шевроле» 1952 року випуску. Я колись працював круп’є в казино. Веселі часи були: витончені жінки, парфуми, досить м’яса… Господар мій, пан Річард, коли залишав Кубу, віддав авто мені. «Користуйся, доки я не повернуся», – сказав. Не вертається… От і милуємося ним уже понад двадцять років – я і мої кури.

– Сеньйоре Пабло, ваш «янкі» – справжній красень, – заглядаю в салон, – І всередині, бачу, теж.

Коричневі шкіряні сидіння й біле кермо вражають розкішшю.

– От інколи я й думаю: гарячих би сюди молодиць – і з вітерцем у минуле…

– Так що ж, можемо це влаштувати, сеньйоре Пабло, хіба ні?

– О-о-о, юначе… Це тобі вік дозволяє, а мені… Коли ти вже пісяєш, сидячи на унітазі, – старий крутить головою й сміється майже беззубим ротом, – тоді не знайдеться в цілому світі тієї, що вдихне вогонь у твій згаслий вулкан.

– А я б дуже хотів проїхатися в цьому авті. Може, спробуємо його завести?

– Спробуй, Андре, чого ж…

Мої знання про автомобілі обмежувалися «москвичем» покійного друга Віктора. На невеличкому львівському подвір’ї перед гуртожитком ми оточували авто й заглядали в його залізні нутрощі, як студенти на операції, а Віктор командував: «Ключ подай… Угу… Викрутку. Так і є: свічка запалювання полетіла… Ще стартер глянемо…» Та, на моє здивування, під капотом «янкі» не було нічого зовсім уже інакшого. Тепер моє життя дістало нову мету, яка цілковито мене захопила. Сеньйор Пабло із задоволенням спостерігав за промивкою й змащуванням деталей, подавав викрутки й тестував гальма та замикання. Старенький амперметр, що знайшовся серед інструментів Пабло, допоміг за кілька днів усунути несправність. Майже ціла моя зарплата пішла на бензин: він тут страшенно дорогий, бо на Кубі лише три невеличкі заводи, що працюють на нафті аж із СРСР. Тепер лимонний «янкі» чекав наших вихідних. Життя, схоже, зовсім нормалізувалося: кохання, робота, гарні стосунки з усіма, авто, що гріє душу сподіваннями, танці під нічним небом – усе-усе чудово. Мені навіть подобаються виступи Фіделя Кастро: стільки говорити довго й емоційно зможе не кожен на цій планеті. Він свято вірить у те, що каже. Його впевненість надихає людей. Ніде більше я не бачив, щоб особа так впливала словом на натовп. Для кубинців він Мойсей, що вивів їх з американського полону. Для мене Фідель – символ радше не абсолютної свободи, а руху до неї. На моїй колишній батьківщині все набагато гірше. Тут я нарешті почуваюся спокійним і щасливим. А їжа… Ізабель права: менше пітнітиму. Та й за картками раз на місяць м’ясо все-таки можна придбати – вистачає…

– Тож куди поїдемо? – запитую в рідних, що зачудовано дивляться на заведений автомобіль.

На мій

1 ... 39 40 41 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карпатське танго», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Карпатське танго"