Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

бананові оладки.

— Вони смачні, — чмихнув Муні. — Але я намагаюся не звикати. Волію харчуватися справжнім.

— Але хіба ж це не дорого? — запитав Пітер. — Якщо їсти й пити лише... гм... імпортоване?

— Ще б пак, проповіднику! Я поглинаю справжню колу такими темпами, що заборгував АМІК уже, думаю... тисяч п’ятдесят баксів.

— Запросто, — підтвердив Русос. — За колу і ще за «твінкі»[16].

— Збіса правда! Які ціни деруть ці кровожери за «твінкі»! Чи за батончики «герші»! Кажу тобі, не був би я такий згідливий на вдачу...

Муні підсунув свою порожню тарілку до Пітера.

— Якби не з’їв усе, я показав би тобі ще дещо, — сказав він. — Ванільне морозиво з шоколадною поливою. Ванільна есенція та шоколад привезені, поливка, напевно, з білоквіту, а ось морозиво... морозиво — це вже чистісінька тобі ентомофагів. Ти розумієш, про що я кажу?

Пітер поміркував якусь мить.

— Ні, Муні, я не розумію, про що ви кажете.

— Комахи, старий. Комашине морозиво, личинкова начинка.

— Дуже смішно, — промимрив Русос із повним ротом і заходився далі жувати, але вже з меншим ентузіазмом, ніж раніше.

— А ще вони роблять смачнющий рисовий десерт — ніколи не повіриш, із чого — із хробачків.

Русос відклав свій сандвіч.

— Муні, ти мій приятель, і я тебе дуже люблю, але...

— Ну ти ж розумієш, це ж не якісь там брудні хробаки, — пояснив Муні, — а чистенькі, свіженькі, їх спеціально для цього розводять.

Русосу було досить.

— Муні, стули вже свою бісову пельку. Є речі, яких краще не знати.

Наче стривожений звуками суперечки, перед очима раптом постав Бі-Джи.

— Агов, Пітере! Як воно, братухо?

Білої жінки поруч уже не було.

— Чудово, Бі-Джи. А в тебе?

— Усе торчком, старий, усе торчком. Сонячні панелі тепер дають нам двісті п’ятдесят відсотків електроенергії. А надлишок ми підкачаємо в деякі дуже розумні системи. — Він кивнув у напрямку чогось невидимого, поза їдальнею, в бік, протилежний тому, куди Пітер ходив на свої розвідини. — Бачив нашу нову будівлю там?

— Вони всі нові для мене, Бі-Джи.

— Ну, так. Але ця по-справжньому нова. — Безтурботне обличчя Бі-Джи випромінювало гордість. — Матимеш можли-и-ивість — обов’язково сходи туди якось і поглянь. Прекрасний витвір інженерної думки. Наша нова центрифуга для збирання дощу.

— Також відома як Великий Нацицьник, — втрутився Русос, підчищаючи залишки соусу шкоринкою хліба.

— Агов, ми ж не на архітектурний конкурс подавалися, — вишкірився Бі-Джи. — Просто хочемо дотямити, як би то зловити всю цю воду.

— До речі, — сказав Пітер, — коли ти про це згадав, мені щойно спало на думку: попри увесь цей дощ... я не бачив жодної річки чи озера. Ба навіть невеличкого ставка.

— Ґрунт тут як губка. Усе, що вбирає в себе, назад уже не повертає. Але більшість дощової води випаровується хвилин за п’ять. Ти цього випаровування не побачиш, але воно відбувається весь час. Невидима пара. Отака ось суперечність, чи не так?

— Мабуть, так, — погодився Пітер.

— Хай там як, а нам треба спіймати цю воду, перш ніж вона зникне. Це те, над чим я і моя команда працюємо. Розробляємо вакуумні сіті. Ущільнювачі потоків. Великі, великі забавки. А як щодо тебе, братухо? Уже маєш церкву?

Бі-Джи запитав це так невимушено, ніби церква була знаряддям праці чи якимось іншим потрібним ресурсом, який можна було отримати на складі. Хоча, якщо порозмірковувати, то таки була.

— Будівлі з каменю я ще не маю, Бі-Джи, — мовив Пітер. — Але суть церкви ніколи не була в цьому. Церква будується зі сердець і розумів.

— Малобюджетне будування, — увернув шпильку Русос.

— Май бодай краплину поваги, гівнюче, — сказав Муні.

— Узагалі, Бі-Джи, — вів далі Пітер, — я дещо вражений чи, краще сказати, приголомшений від щастя. Минулої ночі... е-е... сьогодні зранку... трохи раніше, Ґрейнджер возила мене до поселення оазян...

— Куди, братухо?

— До поселення оазян.

Усі троє зареготали.

— Ти маєш на увазі Місто Потвор? — запитав Русос.

— Сі-2, — виправив його Бі-Джи, що раптом посерйознішав. — Ми називаємо його Сі-2.

— Хай там як, — продовжував Пітер, — мене зустріли там просто дивовижно. Ці люди прагнуть дізнатися про Бога!

— Ти ба! — вигукнув Бі-Джи.

— Вони вже знають про Біблію!

— Це треба обмити, братухо! Я пригощаю.

— Я не п’ю, Бі-Джи.

Бі-Джи здійняв одну брову.

— Я про каву, братухо. Якщо хочеш чогось алкогольного, тобі треба будувати свою церкву ну дуже скоро.

— Не розумію...

— Пожертвування, братухо. Купа грошенят. Одна пляшка пива добря-я-яче вдарить по твоїх фінансах.

Бі-Джи вайлувато посунув до барної стійки. Пітер лишився наодинці з двома гладунами, які одночасно сьорбали зі своїх пластикових горнят.

— Дивно: не одну годину їхати місцевістю й не помітити найбільш вражаючу її особливість, — розмірковував уголос Пітер. — Так багато дощової води, і ні краплини з неї не збирається в озера чи якісь інші водойми... Цікаво, як оазяни дають собі раду з водою?

— Запросто, — відказав Русос. — Дощить щодня. Вони беруть стільки, скільки їм треба й коли їм треба. Як із-під крана. — Він простягнув своє горня вгору, до уявного неба.

— Насправді, — додав Муні, — якби грунт не вбирав так добре воду, отоді ми мали би проблеми. Уяви лишень, старий, які тут були б повені.

— О! — вигукнув Пітер, раптом пригадавши. — Ви чули про Мальдіви?

— Про Мальдіви? — Русос насторожено глянув на Пітера, наче побоювався, що той зараз візьметься оповідати євангельську притчу.

— Мальдіви. Купку островів у Індійському океані, — промовив Пітер. — Їх геть-чисто змило цунамі. Майже всі, хто був там, загинули.

— Не знав про це, — сказав Муні так безпристрасно, наче Пітер щойно поділився якимось уривком знань із невідомої йому галузі науки.

— Геть-чисто змило? — перепитав Русос. — Яке лихо!

Бі-Джи повернувся до столика, тримаючи в кожній руці по горнятку з кавою, що парувала.

— Дякую, — сказав Пітер, узявши своє. На ньому був жартівливий напис: «ЩОБ ПРАЦЮВАТИ ТУТ, НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО БУТИ ЛЮДИНОЮ, АЛЕ ЦЕ НЕ ЗАВАДИТЬ». На горнятку Бі-Джи написано було щось інше.

— Слухайте-но, я щойно усвідомив, — сказав Пітер. — Ці горнятка зі справжнього