Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"

показує пів на третю, а він потирає руки і хвалиться: «Але ж я крутнувся, допіру за п’ятнадцять друга!» — Вона заломила руки. — Боже, кромішнє пекло!

— Так, Марженко, — погодився Гантя. — Зі мною, наприклад, ходив до школи один хлопець, Гангала називався. «Скілько буде три плюс три?» — питає його вчитель. А Гангала каже: «Сім». Учитель лусь його в чоло! І знову: «Скілько буде три плюс три?» І знову: «Сім». Ціла кляса шматувала йому штани різками… І знову: «Скілько то є три плюс три?» А він, як заведений: «Сім». При тому Гангала мав такий впевнений писок, що вчитель мусив скочити до кабінету і звіритися з підручником. Цілий рік бігав туди й сюди і дійшло до того, що вже навіть таблиці множення перестав довіряти. Доки нарешті через того Гангалу і через такі нібито прості рахунки з глузду не з’їхав… Як ся маєш, старий слоню?! — загукав раптом Гантя Антосьові, колишньому кельнерові з «Пратеру», котрий саме в’їжджав на подвір’я з візочком, весело махаючи забинтованою рукою.

Шеф почав порпатися в пакунках.

— Але ж, пане Антосю, ті пакунки мокрі!

— Тільки спокійно, шефе, тільки спокійно! Тут треба зимної крові… Певно, ті пакунки змокли від ранкової роси.

— Від роси? — зойкнув шеф. — Ну, то п’ять кеге тої ранкової роси треба відрахувати. — Він і далі порпався в роздертому мішку. Щось випало і задзенькотіло по бруківці.

— Шахрайство! Пане Антосю, ми тут металевого брухту не приймаємо. З цим скарбом ви мусите їхати до Рибнічок

— Спокійно, шефе, спокійно! То ж тільки покришка від лимонаду…

— Але я складав присягу! — вдарив себе в груди шеф.

— Бачите, який істерик! — пирхнула Марженка. — На бідного чоловіка рота роззявив!

Коло ваги знову щось задзвеніло.

— Пане Антосю, негайно забирайте все це з Богом! Не маю жодного бажання через вас сидіти.

— Шефе, то помилка…

— Помилка, не помилка… Тут вам не доброчинне товариство, а державне підприємство. Можете своє сміття завезти куди хочете, бодай на склад святого Войтєха.

— Але зрозумійте мене, шефе. Я теж був колись кимось іншим, ніж тепер, але скотився. Нині вже на все запізно… я вже скінчений…

— Закон є закон, — стояв на свому шеф.

— Хвилинку! — озвався Гантя. — Добре, що я пригадав. Якби випадково надійшла телеграма з Міністерства легкої промисловості, прошу мене покликати, шефе, бо то для мене.

— Яка телеграма? — під шефом зігнулись коліна.

— Нічого особливого. Чекаю на виклик від міністра.

— А то який?

— Е, дурниці… послав до нього такий собі звітик.

— Я-який звітик?

— Ну, інформацію про загальний стан справ… у нас.

— Хто тобі дозволив?

— Хто? Я. Побачимо, що з того буде.

— А хіба що має бути? Чоловіче, таж ти всюди, де б не був, накликаєш самі нещастя на свого керівника. Мало тобі було на Карліні, коли ви касу висадили в повітря, а на додаток ще й усе підпалили? А до цюпи хто пішов?.. Га, хто?

— Хто ж би, як не шеф! — засміявся Гантя.

— Власне! А тепер надійшла черга на мене? Брр! — змахнув обома руками шеф.

Зачерпнувши нових сил з розпромінених очей Марженки, Гантя сказав:

— Ех, пане шефе, людині часами приємно, коли вона знає, що має владу над іншими. І то не мусить бути велика влада, де там, вистачить манюсінької, аби тільки носа комусь утерти. Але знаєте, хлопці, як то буде файно, коли надійде весна, а я собі помандрую в карлштейнські ліси? Щойно скінчився дощик і крапельки крап… крап… І знову крап… крап… А я задеру голову та й скажу: «Ну як, полегшало тобі, смерічко, і тобі, соснино? Напилися собі, га?».

— Ти також собі напився. Аж сюди від тебе несе. І чого той алкоголь так холерно смердить?

— А це, вибачайте, часник і цибуля. Не біда. Тож гайну я, хлопці, до лісу ще взимку, — маю там свою місцинку, — роззирнуся та й скажу: «Ну, як воно, деревця, як ся маєте, чим займаєтесь?». А дерева на те: «Чекаємо, аби нарешті струсити зі себе сніг, аби природа взяла батіжок у руку і гукнула: «Ура-а-а-а! Вперед!».

— Знову собі догодив! — сказав шеф.

— Дав би мені Бог силу, то я б вам, хлопам, знайшла що сказати! — бурчала Марженка. — Але я вже не маю сил. Тільки вдома, як усе позамикаю і ляжу в ліжко, то допіру під периною даю собі волю і клену вас на чім світ стоїть… А до всього, пане Гантя, ще й рідна дочка мене добиває. Вискочила за лікаря, того старого коцура, й він тепер, аби вона не згецкалася, щороку робить їй дитину та ще й посилає до церкви співати в хорі і молитися. Тож вона ходить до церкви і через тоті походеньки вже зовсім здуріла. Вчора мені пише, що якби я була її сестрою во Христі, а не звичайною матір’ю, то чоловік би мені не вмер, а позаяк я не є її сестрою во Христі, то на всю родину накликаю гнів Божий… Яке то щастя, що маю собі місце на цвинтарі в Ольшанах…

***

Пан Боучек з «Туриста» раз на тиждень привозив купу вже недійсних авіаквитків. Мав зіпсовані нерви й через те в голові йому все мішалося.

— Ну, то як? Заплатити вам, чи візьмете собі лотерейки? — спитав його шеф.

Пан Боучек глибоко замислився.

— Тим Боучеком, — сказав Гантя, — треба спершу добре побовтати, як фляшкою кефіру. Лиш як помре, то дізнається, що не жиє, мов давно погасла зірка. А за доньку не варто так хвилюватися,

— Коли ж бо вона на пункті релігії так очамріла, що вже з вікарієм на полювання ходе, — гірко поскаржилася Марженка.

— То не біда. Зі мною було гірше. Суддя мені каже: «І не встидно вам? У такому віці нешлюбна дитина! Не могли з тим пильнуватися? Скільки маєте літ?» — «П’ятдесят три!». А він на те: «То вже пора вам купити собі патерицю і на прощу манджати». А я до нього: «Ви, пане судця, мене недооцінюєте! Якраз мужеської сили мені ніколи не бракувало». Тоді він як трасне кулаком: «Ну, то за тую свою мужеську силу будете платити півтори сотні крон щомісяця». І на тім скінчилося.

— І як це з вами притрафилося, пане Гантя?

— Як? Випадково. Звідки беруться діти кохання? Власне, було так: лишились ми тоді самі на Рамівці. Там,