Читати книгу - "Біле Ікло"

зміцнював у Білому Іклі усвідомлення власної люті й сили. Усе це лише підкладало дров до багаття його злості. Наслідок міг бути тільки один – лють його, живлячись власними соками, зростала безмежно. Це могло бути зайвим доказом його спроможності пристосовуватися до умов довкілля.

Утім, Білого Ікла не тільки виставляли на позір, із нього зробили професійного бійця. Коли планувався двобій, його вели за кілька миль від міста, найчастіше до лісу. Звичайно це робилося вночі, щоб уникнути втручання канадської поліції. Через деякий час, тільки-но починало розвиднятися, з’являлися глядачі й собака, з яким мусив битися Біле Ікло. Таким чином, йому доводилося боротись із собаками різних порід і розмірів. Країна й звичаї були дикі, тож двобій, як правило, закінчувався смертю одного з бійців.

Зрозуміло, що оскільки Біле Ікло й далі боровся, його супротивники гинули. Він ніколи не зазнавав поразки. Тренування в ранньому дитинстві, постійні бійки з Лип-Липом і зі зграєю стали йому в пригоді. Головним його козирем була стійкість, із якою він тримався на ногах. Жоден собака не міг перекинути його. Улюблений прийом собак вовчої породи полягав у тому, щоб кинутися на ворога й несподіваним ударом у плече постаратися збити його з ніг. Собаки з річки Макензі, ескімоські й лабрадорські пси – усі випробували на ньому цей прийом і завжди невдало. Він ніколи не падав. Люди передавали це один одному й щораз нетерпляче очікували, що це може трапитися, але він постійно розчаровував їх.

У нього було ще одне достоїнство – блискавична швидкість. Вона давала йому величезну перевагу над ворогами. Весь їхній колишній досвід зводився нанівець, тому що їм ніколи не доводилося зустрічати такої швидкості в рухах; не забудьмо додати до цього стрімкість його атак. Усякий собака, перш аніж пуститися в бійку, уважає за потрібне загарчати та скуйовдити шерсть, і таких псів Біле Ікло збивав із ніг і кінчав до того, як вони встигали втямити, у чому річ. Це повторювалося так часто, що згодом узвичаїлося втримувати Білого Ікла, поки собака не завершить усіх своїх приготувань і не кинеться на нього перший.

Але головна перевага Білого Ікла полягала в його досвіді. Він ліпше розумівся на боротьбі, ніж будь-який пес, із яким йому доводилося зустрічатися. Він боровся тисячі разів, умів відбити всякий прийом, а його власний метод був чудовий.

Із кожним днем йому випадало боротися дедалі рідше. Люди втратили надію знайти йому гідного супротивника, і Красунчикові Сміту доводилося випускати проти нього вовків. Індіанці ловили їх капканами, і боротьба між Білим Іклом і вовком приваблювала натовпи народу. Раз його звели з дорослою риссю, і тут Білому Іклу випало битися не на життя, а на смерть. Її швидкість не поступалася його швидкості, її злість – його злості, і тим часом як вона послуговувалася зубами й пазурами, він захищався лише зубами.

Утім, після рисі годящого супротивника не знаходилося, і боротьба мусила припинитися сама собою. Тому взимку його тільки виставляли на позір, аж поки на сцені не з’явився якийсь Тім Кінан. Із ним разом приїхав перший бульдог, що будь-коли зустрічався в Клондайку. Зустріч цього бульдога з Білим Іклом стала неминучою, і цілий тиждень у деяких кварталах тільки й було розмови, що про майбутній бій.

Розділ ІV

У пазурах смерті

Красунчик Сміт зняв ланцюг із шиї Білого Ікла й відступив.

Уперше Біле Ікло втримався від негайного нападу. Він стояв, нерухомо нашорошивши вуха, і з цікавістю розглядав дивну тварину, що опинилася перед ним. Він ніколи ще не бачив такого собаки. Тім Кінан штовхнув бульдога вперед, промурмотівши: «Візьми його!» Незграбна, потворна, присадкувата тварина прошкутильгала до центра арени й зупинилася перед Білим Іклом, дивлячись на нього миготливими очима.

З юрби лунали голоси: «Візьми його, Чирокі! Розірви його, Чирокі!»

Але Чирокі, здавалося, не дуже прагнув бійки. Він обернувся до юрби й добродушно помахав обрубком хвоста. Він анітрошки не боявся, йому просто було ліньки. Крім того, він був не зовсім упевнений, що йому варто боротися з собакою, що стояв перед ним: він не звик до таких і чекав, коли йому приведуть справжнього.

Тім Кінан підійшов до Чирокі й, нахилившись над ним, став гладити його по спині проти шерсті, роблячи при цьому легкі підштовхувальні рухи. У цих пасах полягало не тільки навіювання: вони також роздратовували собаку. Чирокі тихо й глухо забурчав. Відчувався якийсь ритмічний зв’язок між цим бурчанням і поглажуваннями. Бурчання підсилювалося, щойно рука наближалася до голови, потім ущухало й відновлялося з новим дотиком. Кінець кожного руху нагадував ритмічний акцент, гарчання різко уривалося і за мить лунало знову.

Це певним чином вплинуло й на Білого Ікла. Шерсть його на шиї й на спині почала ставати дибки. Тім Кінан востаннє підштовхнув бульдога й відійшов. Коли фізична дія поштовху припинилася, Чирокі став уже за інерцією швидко рухатися з боку в бік. Коли Біле Ікло кинувся в атаку, пролунали захоплені крики. Він перескочив відстань, що відокремлювала його від бульдога, радше як кішка, ніж як собака, і з тією самою котячою спритністю устромив у нього свої ікла, смикнув і відступив.

У бульдога заструменіла з-за вуха кров. Він не звернув на це уваги, навіть не загарчав, але повернувся й побіг за Білим Іклом. Швидкість одного супротивника й завзятість другого викликали сильне збудження серед глядачів; вони знову почали битися в заклад, раз у раз підвищуючи ставки. Кілька разів поспіль Біле Ікло кидався на бульдога, кусав його й відскакував неушкоджений, а його дивний супротивник і далі йшов услід за ним не надміру швидко й не занадто повільно, але впевнено, з діловитим виглядом. Очевидно, його тактика мала якусь певну мету, мету, якої він прагнув досягти й від якої ніщо не могло його відволікти. Ця рішучість явно простежувалася в усій його поведінці й у кожному русі.

Біле Ікло був здивований: він ніколи не зустрічав такого пса. Тіло його не було захищено шерстю, воно було м’яке й легко давало кров. На бульдогу не було товстої шуби, яка могла б учинити опір зубам Білого Ікла, як траплялось із собаками однієї з ним породи. Щораз, як він упивався у свого ворога, зуби його йшли в м’яке піддатливе тіло, начебто тварина не здатна була захищатися. Ще одна обставина вкрай дивувала вовка: супротивник не видавав жодного звуку; цього ніколи не бувало із собаками, з якими він боровся колись. За винятком легкого бурчання, бульдог витримував удари й