Читати книгу - "Машина часу"

що так. А якщо ні, виходить, у мене цілий рік змарновано. Різні препарати гіпофосфатів показують, що щось таке… Утім, нехай подіє тільки в півтора раза – і то добре!

– І то добре! – погодився я.

– Візьмімо для прикладу будь-якого державного діяча. У нього безліч обов’язків, термінові справи, і з усім цим ніяк не впоратися.

– Нехай напоїть вашим зіллям свого секретаря.

– І виграє вдвічі більше часу. Або візьміть себе. Припустімо, вам треба закінчити книжку…

– Звичайно, я проклинаю той день, коли розпочав її.

– Або ви лікар. Роботи по самі зав’язки, а вам треба сісти й обміркувати діагноз. Або адвокат. Або готуєтеся до іспитів…

– Та з таких по гінеї за кожну краплю вашого препарату! – вигукнув я. – Якщо не дорожче!

– Або, наприклад, дуель, – вів далі Гібберн. – Коли все залежить від того, хто першим спустить курок.

– Або фехтування, – підхопив я.

– Якщо мені вдасться зробити цей препарат універсальним, – жваво докинув Гібберн, – шкоди від нього не буде ніякої, хіба тільки він на дещицю наблизить вас до старості. Але життя ваше вмістить удвічі більше порівняно з іншими, адже ви…

– А все ж таки на дуелі буде, мабуть, нечесно… – задумливо мовив я.

– Це вже як вирішать секунданти, – заявив Гібберн.

Але я знову повернувся до вихідної точки нашої бесіди.

– І ви впевнені, що такий препарат можна винайти?

– Цілком упевнений. – Гібберн виглянув у вікно, бо саме цієї хвилини повз будинок щось із гуркотом пронеслося. – Ну винайшли ж автомобіль! Власне кажучи… – Він замовк і, багатозначно посміхнувшись, постукав по столу зеленою пляшечкою. – Власне кажучи, я такий препарат знаю… Дещо вже зроблено…

Через ту нервову усмішку, з якою Гібберн вимовив ці слова, я зрозумів усю важливість його зізнання. Про свої досліди вчений заговорював тільки тоді, коли вони наближалися до кінця.

– І можливо… можливо, мій препарат прискорюватиме навіть більше, ніж удвічі.

– Це грандіозно, – сказав я не дуже впевнено.

– Так, грандіозно.

Просто мені здається, що тоді Гібберн навіть сам іще не усвідомлював усієї грандіозності свого відкриття.

Пам’ятаю, ми кілька разів поверталися до цієї розмови. І Гібберн завжди говорив про «Новітній прискорювач» – так він назвав свій препарат – дедалі з більшою переконливістю. Іноді він починав турбуватися, чи не спричинить його «Прискорювач» якихось непередбачуваних фізіологічних наслідків; відтак раптом із неприхованим користолюбством починав обговорювати зі мною комерційний бік справи.

– Це – відкриття! – вигукував Гібберн. – Велике відкриття! Я дам світові щось неймовірне й маю право розраховувати на пристойну винагороду. Висоти науки – своєю чергою, але, по-моєму, мені мусять надати монополію на мій препарат хоча б років на десять. Зрештою, чому все найкраще від життя мають отримувати якісь ковбасники!

Моя цікавість до нового винаходу Гібберна не слабшала. Я завжди мав схильність до метафізики. Мене захоплювали парадокси часу й простору, і тепер я починав вірити, що Гібберн готує нам не більше й не менше, як абсолютне прискорення нашого життя. Уявімо собі людину, яка регулярно користується цим препаратом: дні її будуть насичені до межі, але до одинадцяти років вона вже досягне зрілості, у двадцять п’ять стане літньою, а в тридцять почне старішати. Отже, думав я, Гібберн зробить зі своїми пацієнтами те саме, що робить природа з євреями й мешканцями країн Сходу: адже в тринадцять-чотирнадцять років вони зовсім дорослі люди, до п’ятдесяти – старі, а мислять і діють швидше за нас.

Магія фармакопеї незмінно вражала мене. Ліки можуть зробити людину божевільною, можуть і заспокоїти; можуть наділити її неймовірною енергією та силою або ж перетворити на безвладну ганчірку; можуть розпалити в ній одні пристрасті й загасити інші! А тепер до арсеналу пляшечок, які завжди в розпорядженні лікарів, додасться ще одне диво! Але Гібберна такі думки мало займали: його цілковито поглинула технологія власного винаходу.

І нарешті сьомого чи восьмого серпня – час збігав хутко – професор Гібберн повідомив мені, що поставив дослід дистиляції, котрий повинен вирішити, що на нього чекає, перемога чи поразка; десятого все було завершено – і «Новітній прискорювач» став реальністю. Я йшов у Фолкстон по Сендґейт-гілл, здається, до перукарні й зустрів ученого – він поспішав до мене, щоб поділитися своїм успіхом. Очі його блищали більше ніж звичайно, обличчя розпашілося, і я відразу ж помітив невластиву йому раніше стрімкість ходи.

– Готово! – крикнув професор і, схопивши мене за руку, швидко заговорив: – Усе готово! Ходімо до мене, подивитеся самі.

– Невже правда?

– Правда! – вигукнув Гібберн. – Це просто неймовірно! Ходімо, ходімо хутчіш!

– І прискорює… удвічі?

– Більше, набагато більше. Мені навіть страшно. Та ви побачите. Спробуйте його самі! Випробуйте на собі! У житті нічого схожого не було!

Він схопив мене за лікоть і, не припиняючи схвильовано говорити, потяг за собою з такою силою, що мені навіть довелося бігти. Назустріч нам їхав омнібус, і всі, хто сидів у ньому, ніби за командою вп’ялися в нас, як це зазвичай роблять пасажири таких екіпажів.

Був один із тих ясних, спекотних днів, на які багате літо у Фолкстоні, і всі барви здавалися надзвичайно яскравими, а контури – надзвичайно чіткими. Дув легкий вітерець, але хіба цей легіт міг освіжити мене зараз? Нарешті я заблагав пощади.

– Невже занадто швидко? – здивувався Гібберн і перейшов з клусу на маршовий крок.

– Ви що, вже прийняли свої ліки? – ледве вимовив я.

– Ні, – відповів він. – Тільки випив трохи води з тієї мензурки, малесенький ковточок… Але мензурка була ретельно вимита. Учора ввечері я справді прийняв невелику дозу. Але це давня справа.

– І прискорює вдвічі? – уточнив я, спітнілий підходячи до його будинку.

– У тисячу разів, у багато тисяч разів! – вигукнув Гібберн, театральним жестом відчиняючи навстіж різьблену – у стилі Тюдорів – хвіртку свого садка.

– Фіть! – присвиснув я й пішов за ним.

– Я навіть не можу встановити точно, у скільки разів, – додав професор, виймаючи з кишені ключ.

– І ви…

– Це кидає нове світло на фізіологію нервової системи, це перевертає шкереберть теорію зорових відчуттів… Одному Богові відомо, у скільки разів. Ми займемося цим пізніше… А зараз треба випробувати на собі.

– На собі? – перепитав я, ідучи за ним по коридору.

– Неодмінно! – заявив Гібберн уже в кабінеті. Повернувшись до мене лицем, він сказав: – Бачите оцю маленьку зелену пляшечку? Втім, може, ви боїтеся?

Я людина від природи обережна і ризикувати люблю радше в теорії, ніж на практиці. Мені справді було страшнувато, але гордість узяла гору.

– Виходить, ви куштували? – Я намагався зволікати.

– Куштував, – відповів Гібберн. – І, наскільки можу судити, нітрохи не постраждав від цього. Гляньте-но,