Читати книгу - "Чарівне горнятко"

class="p1">Король дав розказ, щоб другого дня до палацу зійшлися всі ті, хто приніс букети.

Іванко зажурився: а в чому він увійде між панів?

Потер третій волосок. Прилетів сивий кінь.

— Чого тобі, приятелю, треба?

— Біда, конику. Я мушу мати таке вбрання, якого не мають найбагатші принци.

— Не журися, лягай собі спати. Завтра вранці усе будеш мати.

Коник полетів. Іванко добре виспався, а вранці на лаві побачив те убрання, яке собі просив. Одягнувся у нього файненько і пішов до палацу. Там уже були всілякі королі, королевичі, принци і князі…

Іванко поклонився королю, королеві й королівні. Став коло стіни й чекає, що з того буде далі.

Король встав з престолу і промовив:

— Ану, дорогі гості, беріть до рук свої букети. Най моя донька вибере нареченого.

Всі зробили так, як сказав король.

Квітки королевичів, князів і всяких принців одразу зів'яли, а букет Іванка блищав собі, як сонечко. Та й він був такий файний, що словом не розкажеш і пером не опишеш.

Королівна підходила до всіх женихів, дивилася на їхні букети, але нічого не казала. Потім стала коло Йванка й мовила:

— Оцей букет мені найбільше любиться…

Того ж таки дня було весілля.

Я саме заблукав до королівської столиці. Почув музику, співи і гойки в палаці і теж зайшов туди чарку горілки спорожнити. Мене запросили за весільний стіл, добре частували, аби-м мав що людям розповідати…

ЯК БІДНИЙ З ЧОРТІВ ПОГЛУМИВСЯ[53]

Вірте не вірте, а в нашому селі жили колись чоловік та жінка, про яких говориться в цій казці. У них було десятеро дітей дрібних, як горох. Від ночі до ночі чоловік і жінка робили, увихалися, а не могли хліба досхочу наїстися, вічно голодували. Від тяжкої роботи й гіркої гризоти чоловік заслаб. Покликав жінку й каже:

— Аж тепер виздихаємо, як руді миші! Чим же нагодуємо десятеро дітей?

— А скоро у нас буде одинадцяте, — заплакала жінка.

Ще більше зажурився бідолаха. Подумав і промовив:

— Як мені слабувати, коли одинадцята дитина має народитися?

Зліз із постелі й почвалав до дідича.

— Чого прийшов, хлопе? — спитав пан.

— Біда мене, паночку, пригнала. Дайте або позичте трохи збіжжя. Як видужаю, то я відроблю вам або дітей пришлю гуси пасти. Ади, вмираю з голоду.

— Е-е, не дам, бо ти умреш і моє збіжжя пропаде. А таких робітників, як твої діти, я не потребую і бачити у себе не бажаю!

Бідний гуцул почухав собі потилицю й пішов до попа. Думав, що той, може, змилосердиться над ним.

— Чого тобі треба, чоловіче? — спитав панотець.

— Хочу, панотчику, аби-сьте мені, дали хліба на відробіток, бо діти вже посиніли від голоду.

— Не дам ані зеренця! Ти мені ще винен. У жнива, коли косив пшеницю, раптом пішов дощ, і ти цілу годину стояв під вербою. Коли відробиш ту годину, тоді поговоримо.

— Відроблю, панотчику, але дайте муки, бо й різдво господнє уже не за горами.

— Е-е, чоловіче, як я стану роздавати добро жебракам, то скоро й сам із торбами піду.

Засумував гуцул. Як йому вертатись з порожніми руками? Аж почорнів від жури… І вирішив утопитися.

Прийшов на річку, взяв якусь ломаку і зробив ополонку. Від роботи й слабості упрів. Витер, піт і думає: «Як скакати в ополонку — голим чи убраним? Ні, ліпше скину кожуха, сорочку, гачі й постоли, бо шкода — то ж моя праця».

Гуцул скинув кожуха, сорочку, постоли і гачі. Підійшов до ополонки, коли — глип, а звідти виліз чорт. Сміється й питає:

— Ти нащо роздягнувся у такий мороз? Упрів і хочеш скупатися?

— Ні, Антипку, я хочу втопитися. А це вбрання лишаю, може, хтось знайде й понесе моїм дітям.

— А скільки їх у тебе?

— Десятеро, аби були здорові, а одинадцяте має народитися.

— Ов! А нащо покидаєш їх?

— Бо не можу вже прогодувати. Віддав би-м і душу, якби хтось позичив мені хліба.

— Скільки хліба хочеш?

— Бодай один мішок.

— Добре, йди додому. Увечері я принесу хліба. Але приготуй душу!

Гуцул розповів жінці, що продав душу чортові за один мішок хліба.

— Йой, йой-йой, що я буду робити, як тебе візьме нечиста сила? — заголосила жінка.

Чоловік подумав і сказав:

— Не журися, я обдурю чорта.

Вийшов надвір, запхав руку під стріху і зловив горобця. Кинув його у торбу, зав'язав добре мотузком і став чекати вечора.

Як лише стемніло, у двері постукав якийсь панок з мішком на плечах. То був чорт. Він прохрипів:

— На, маєш хліб. Давай скоро душу, бо не маю часу.

Гуцул поніс мішок між дітей, а з-під лавиці взяв торбу з горобцем і каже:

— Душа спить. Розв'яжеш тоді, коли будеш далеко від моєї хати.

Ціла зграя чортів чекала в лісі коло розпаленої ватри. Нечисті хотіли потішитися людською душею. Антипко приніс під пахвою торбу і сказав:

— Я витрясу зараз між вас людську душу. Будьте пильні, аби не втекла.

Дідьки притулилися один до одного і простягли до торби руки. Як лише Антипко її розв'язав, горобець — фурк з торби й полетів. Сів собі на дерево і почав цвірінькати. Чорти аж роти пороззявляли. Потім кинулись ловити. Але горобець теж не є дурний. Він заліз борзенько у старе дупло і — анічичирк. Чорти лазили по усіх деревах, доки не повпрівали.

Стали раду радити, як душу зловити. А між ними був один дурнуватий чорт. Як щось, бувало, скаже, то нема що на трісочку взяти. От він і сказав:

— Я видів, як ота душа полетіла до неба. Там її шукаймо.

— Чорти зірвалися з місця і — гайда громадою до неба. Влетіли просто до канцелярії. Святий Петро сидів за столом і рахував гроші, які взяв від одної великої пані, що відкупилася від пекла. Він згорнув гроші в куферок, сів собі на нього й питає чортів:

— Що скажете?

— Сюди залетіла одна душа, яку ми купили. Віддай її по-доброму!

— Сюди ніхто не залітав! Дайте спокою, бо покроплю вас свяченою водою, — мовив святий Петро.

Чорти заверещали:

— А ти нас не пужай! Ану отвори куферок, най видимо, що у ньому є.

— Там святі речі.

— Там наша душа! Отвори, бо ми самі отворимо! Що було робити з напасниками? Взяв Петро та й отворив.

— О-о! Звідки маєш золото? — спитали чорти.

— Дала мені розпусниця-пані, аби не шкварчала у вашому пеклі.

Найстарший чорт аж почорнів