Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

class="p1">– Так, а ще купи маргіналів, які не знайшли себе у житті й тепер отримали шанс проявити себе, всяких периферійних жлобів, які з нудьги вмирали у своїх вонючих селах, а тепер живуть у самому центрі Києва і сруть вам на голови, а ще сотні розбещених київських нехлюїв, які придумали собі якусь високу ідею, місію, а все насправді для того, щоб кожного дня мати законний привід піти набухатися.

– Все, давай закінчимо ці розмови, які ні до чого доброго не приведуть.

– Правда очі ріже!

– Анжело, ми стоїмо на абсолютно протилежних життєвих позиціях…

– Чомусь раніше так не було – все з’явилося з приходом у наше життя цього очкастого урода Ореста Лютого!

– Анжело, це лише персонаж…

– Ні, це ти! Це твоє альтер-его! У тебе міняється погляд, склад крові, ти стаєш іншою людиною, коли надягаєш цю фашистську шапочку й окуляри!

* * *

– А тепер, дорогі друзі, я хочу звернутися до жінок, присутніх на нашому концерті. – Орест Лютий, зсунувши окуляри на кінчик носа, пильно вдивляється в зал. – Чи пам’ятаєте ви слова великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка, який понад сто п’ятдесят років тому написав такі рядки… Я їх почну, а ви продовжите. Добре? «Кохайтеся, чорноброві, та не з…»

– Москалями! – піднесено і радісно вигукують дівчата у залі.

– Молодці! Чоловіки, пригорніть до себе своїх коханих, поцілуйте їх ніжно за те, що пам’ятають заповіт Шевченка. Бо що є жінка? То – берегиня, муза, помічниця. Дружина, мама, донька, сестра. Без неї чоловікові самотньо і сумно. Тільки вона мудрим тихим словом, лагідним поглядом, щирою вдачею може допомогти чоловікові долати перешкоди, сумніви та негаразди. Тримати удари долі. Не обслуга, не рабиня, не домашня тварина, не гетера і не самиця, але велика любляча жіноча душа у союзі з божественною природою чоловіка можуть породити гармонійний подружній союз – найвищий прояв вищої любові, в якому народжуються щасливі й здорові діти – запорука процвітання нації і життя на землі. Але трапляються винятки, – Орест сумно поводить плечима. – Так от, саме тим дівчатам, що забули слова великого Шевченка, і присвячується наступна пісня.

Вступає бандура.

– Бандура! – зачувши перші акорди, Орест патетично здіймає руки до неба, – душа української музичної культури. Яка традиція, шляхетність, історія! Який складний і водночас бездоганний устрій – шістдесят чотири струни! Порівняйте з російською балалайкою, яка їх має аж три… (У залі гомеричний сміх.) До речі, пісня, що ми її зараз виконаємо в російсько-шансонному варіанті, називалася абсолютно вульгарно: «А бєлий лєбєдь на пруду». В нашому, українізованому, шляхетному переспіві вона називається «А чемний леґінь у саду» (оплески в залі). Орест співає:

Я всажу тобі ніж, прямо в серце, у груди…

Й злегка так проверну гайдамацький той ніж.

Це є помста моя за брехню і облуду,

І не треба кричати: «Як не віриш, то ріж!» (Двічі)

ПРИСПІВ.

А чемний леґінь у саду ховає дівку молоду,

У тім саду, куди тебе я приведу. (Двічі)

Подивись навкруги – бачиш небо і гори!

То вкраїнська земля, то наш батьківський край.

Не кохай москаля, не кохай, чорноброва,

Я благаю тебе – москаля не кохай! (Двічі)

ПРИСПІВ.

А ота, що в землі, – та Шевченка забула,

Покохала туріста з Твєрі чи Пєрмі

І отримала блядь від такого загула

П’ять ударів ножем із возможних шесті. (Двічі)

ПРИСПІВ.

А чемний леґінь у саду ховає курву молоду,

У тім саду, куди тебе я приведу,

А чемний леґінь у саду ховає курву молоду,

У тім саду, куди тебе я….. (УПОВІЛЬНЕННЯ!!!)

(Орест, ніби відспівуючи покійників, перелічує імена.)

Галя, Катя, Маня, Наташа, Лєночка,

Ірина, Марина, Свєта, Таня, Вєра,

Оксана, Мар’яна, Зоряна, Руслана, Мирослава,

Олександра, Віталіна, Вікторія, Ізабелла, Анжела,

І всіх вас, суки-бляді, що Шевченка забули… приведу!

* * *

Того вечора я допізна читав дітям казки. Потім ми трохи, вже вимкнувши світло, вовтузилися на ліжечках, і я, абсолютно щасливий, задрімав поруч із донечкою, занурившись носом в її пухке, пшеничне, щойно викупане волоссячко. Спав так міцно, що незчувся, як до кімнати зазирнула Анжела і, сівши навпроти, якийсь час дивилася на нашу сонну ідилію. Нарешті, поторсавши мене за плече, тихо проказала:

– Там вас розганяють…

– Куди? – я очманіло розплющив очі.

– Кажу, Майдан розганяють під три чорти.

– Що ти маєш на увазі?

– Щойно передали по п’ятому каналу, буцім площу оточив «Беркут». Пиздець підібрався непомітно…

Вона не ховала своєї зловтіхи, і переможні вогники блимали в її карих очах. Гордовито відкинула прядку волосся з обличчя і склала губки трубочкою. Мовляв: «І що тепер?»

Я підхопився з ліжка.

– Куди ти?

– Туди!

– Ти проміняєш оцих казкових дітей, оцей будинок, мене зрештою, на своїх сраних художників і друзів-пияків?

– Я йду туди за майбутнє оцих дітей.

– Ти ідіот?

– Мабуть, так.

– Щоб тобі там голову проломили, може, хоч тоді отямишся!

* * *

В ніч з 10-го на 11 грудня вдарив перший справжній мороз, градусів до дванадцяти, у повітрі кружляв лапатий сніг.

«Київ, вставай! Київ, вставай! Київ, вставай! – слухаю у машині по радіо пряму трансляцію п’ятого каналу. – Майдан оточено звідусіль. Щільні ряди силовиків стоять з боку Хрещатика, Інститутської та з боку Костьольної. Загальна кількість бійців сягає декількох тисяч. Судові виконавці зачитали вимоги до протестувальників, аби ті добровільно полишили периметр Майдану. Мітингарям лишають для відступу Хрещатик у бік Бессарабки, Прорізну та Богдана Хмельницького. Самооборона готується до штурму».

Піднявшись нагору Андріївським узвозом, я кинув машину на Десятинній і трохи шкутильгаючи (нога все ще боліла), пішки рушив на Майдан, страхаючись натрапити там на невиправну картину розгону.

Саме тієї миті, коли я вибрався на Михайлівську площу, морозне повітря розірвали звуки церковного набату. Дзвони ударили різко, гучно, захопивши мене зненацька. Я стояв ніби вкопаний, вбираючи усім тілом, усіма жилками та кісточками цей тривожний дзвін. Дістав був айфон, аби зняти це диво, але на морозі апарат швидко охолов і розряджена батарея вимкнулася. «Не буде як зателефонувати у разі чого…» – майнула тривожна думка. А дзвони все били й били, як вісімсот років тому під час татаро-монгольської навали. Гукали до міста: «Київ, вставай! Київ, вставай!»

Людей на площі не було. Тільки десь далеко, біля самої Софії, котилися вогники поодиноких авто.

Вирішив спускатися Михайлівською вулицею, яка теж була порожньою. У самому низу її перекрили два заведені КамАЗи з піском. Велетенські помаранчеві динозаври закурили увесь простір чорно-сірою дизельною кіптявою. Такі ж заведені КамАЗи стояли у прилеглих підворіттях – навмисне відрізали нам