Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

насолоду, точки мого струму, долини моєї радості. Моє тіло ожило під його доторками, під його диханням, теплим, як повітря у травні.

Найголовніше для мене було це: сильні руки чоловіка, що торкаються тебе, як тонкої рослини, що знають міру своєї сили. Які вміють торкатися так, щоб не зламати тебе.

Він міг бути зі мною так, ніби нікого більше не існувало. Ніби він узяв увесь світ, усіх інших людей, усіх інших жінок, усіх героїв і монстрів, і сховав їх глибоко під землею.

Він пробудив моє тіло, а потім моє тіло пробудило мою душу. Спочатку була радість моєї шкіри, і лише потім була радість моєї душі.

Але Пенелопі потрібно було інше. Її тіло за двадцять років стало пустелею. Двадцять років чекання на Одіссея були роками засухи, вона була схожа на статую, в очах якої була глибина, але в лініях її був лише мармур. Дотик був нездатний пробудити її. Дотик міг рухатися поверхнею, торкатися верхівок дерев і пелюсток квітів, але що робити, коли ні дерев, ані квітів уже немає? Що робити, коли все стало піском і камінням?

Життя зменшилося в Пенелопі, стало малим острівцем, схованим далеко у відкритому морі, так далеко, що й не знайдеш. Дотик не міг дістати його. Пестощі не могли дістати його. Надто, надто глибоко.

Їй потрібні були слова. Пенелопі потрібен був голос. Голос, який проникає вглиб, слова, що розтоплюють кригу.

Говори з нею, Діонісе. Випускай своїх птахів-вісників, видихай своє тепло, говори з нею лагідно, говори тихо і м’яко, говори хвилями, як море, але тільки не торкайся до неї. Будь ласка, не торкайся до неї.

Я промовляла це своїм поглядом, я намагалася пояснити це словами. Але він і так усе розумів.

Діоніс говорив із Пенелопою щодня, видихаючи своє тепло, огортаючи його в слова, кожне з яких було кораблем із гарячим вогнищем на борту.

Він говорив із нею. Він давав говорити їй.

І вона говорила.

* * *

— Хіба я могла інакше? Хіба я могла зробити інакше? Пенелопа дивилася на Діоніса, тримаючи руку біля скроні, стоячи спиною до моря.

— Двадцять довгих років Одіссей блукав світом, блукав цим морем, у якому так легко знайти шлях додому.

Кажуть, що море нескінченне, що межа його завжди тоне в горизонті та зливається з небом.

Це неправда.

Наше море мале й тендітне, наповнене краплями тверді, сузір’ями островів. Мій батько був мореплавець, він часто показував мені карти, по яких він завжди знаходив шлях додому. І я бачила синю тканину, на якій камінцями були розкидані острови — землі царів.

У нашому морі легко знайти шлях, у ньому складно загубитися. Нескінченність — це брехня, Діонісе.

Двадцять років я не бачила його. Двадцять років — це десять і десять, правда?

Десять років він воював, я знаю. Десять років він бився у Трої. Я так і не зрозуміла, за що саме. За щастя свого друга, Менелая? За красу його дружини, Гелени? За бажання своєї богині, Афіни?

Ну гаразд, десять років він воював.

Але куди він подів іще десять років? Які боги вкрали їх у тебе, Одіссею, в якому підземеллі ти їх залишив?

Я ходила до жриці Аполлона. Вона розповіла мені про Трою, про Сциллу і Харибду, про безжального Посейдона, про Еола та про його воїнів.

Гордість огорнула моє серце, гордість від того, що я чекаю на цього чоловіка. Я готова була чекати ще.

Але потім я пішла до жриці Посейдона. Вона розповіла мені про Цирцею, Каліпсо і Навсикаю. Про те, що Одіссей пізнав кохання цих жінок. Про те, що він був у їхніх обіймах, що проникав у їхні тіла, що говорив їм речі, які говорив мені — а можливо й ті, яких він мені ніколи не говорив.

Ненависть проникла в моє серце. Ненависть від того, що він не прагнув повернутися до мене. І тоді я зрозуміла, що не можу чекати далі. Що я маю піти, зникнути, сховатися під землю, знайти свою порожнечу. А потім знайти того, хто утішить мене.

Біль наповнює мої груди холодним озером, коли я розумію, що Одіссей міг кохати іншу жінку. І що він міг кохати її по-іншому.

Він не мчав до мене, він не долав перепон, не молив богів, щоб дістатися Ітаки, він давав себе ошукати, він хотів красивих примар, — але тільки не мене.

Твій дім там, де тобі тепло, де є ніжне дихання поруч, де ніжна рука торкається твоєї шиї і де ти прокидаєшся поруч із тим, кого впізнаєш на дотик. Він знаходив собі це щастя, — і він не прагнув іншого.

Чекання — це амфора, в яку ти набираєш воду; ти можеш лити довго, поки в ній залишається місце, поки в ній іще є хоча би трохи порожнечі. Але настає мить, коли амфора наповнюється до краєчка, і тоді кожна нова крапля стає зайвою.

Ти терпиш, довго, днями та ночами, ранками та вечорами, але настає мить, коли ти вже не можеш терпіти. Коли ти більше не можеш дивитися на горизонт. Коли ти більше не можеш дивитися на море. Коли ти повертаєшся до нього спиною.

Діонісе, скажи мені — в якому підземеллі він сховав ті інші десять років?

* * *

— У моєму серці порожньо. Велика чорна печера в ньому, де зникають думки, де зникають почуття — як рибацькі човни у глибині океану. Ти розумієш мене?

Діоніс стояв позаду неї, між нею і морем. Сонце спускалося йому на маківку і занурювалося в його волосся.

— Хіба боги можуть зрозуміти біль смертних? — запитала Пенелопа. — Смертні зіткані з болю, все їхнє життя — розчарування, бо їхні бажання ніколи по-справжньому не здійснюються.

З моря до них летіла біла чайка, Діоніс простягнув праву руку, і вона сіла просто на його лікоть.

— Як ти думаєш, хто щасливіший, птахи чи люди? — запитав він у Пенелопи.

— Птахи.

— Чому?

— Бо вони мають те, що хочуть.

Діоніс заплющив очі, підняв голову до неба, повернув голову до чайки, розплющив очі та заговорив із нею.

— А ти як думаєш, хто щасливіший, птахи чи люди?

— Люди, — відповіла чайка.

— Чому? — запитав Діоніс.

— Бо вони хочуть те, чого не мають.

— У чому ж щастя — хотіти те, чого не маєш?

— Коли дуже хочеш чогось, стаєш схожий на бога. Ти створюєш те, чого немає. І нове життя народжується у твоїх руках.

Діоніс усміхнувся.

— Вона занадто розумна як на чайку, — сказала Пенелопа.

— Чайки зі мною —