Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

у відповідь, поспіхом спускаючись до нас.

— Лео, — прошепотів чоловік, серце завмерло. Він вигнувся й підвів голову, і я знала. Я знала. Я знала.

Я пам’ятаю цю мить з цілковитою, страхітливо болісною ясністю.

— Джеймсе? — першою закричала Ніна, не я. Вона ковзалася на останніх сходинках, потім зігнулася над ним, обережно намацала пульс, її голос урвався, — Джеймсе? Якого дідька ти тут робиш? Господи, — вона майже плакала, але руки автоматично робили свою роботу: перевіряли, звідки тече кров, перевіряли пульс.

— Джеймсе, поговори зі мною, — наполягала. — Норо, говори з ним. Не давай йому заснути.

— Джеймсе… — я не знала, що сказати. Ми не говорили десять років, і ось… і ось. — Джеймсе, Боже милостивий, Джеймсе… Чому, як?

— По… — він заговорив і закашлявся, кров потекла по губах. — Лео?

Пролунало як запитання, але що він тим хотів сказати, я не розуміла. Повідом? Повідомити Лео? Я лише хитала головою. Усе було залите кров’ю.

Ніна розстебнула його кофтину десь знайшла ножиці і пошматувала ними футболку. Побачивши його тіло, я ледве стрималася, щоб не заплющити очі. Шкіра, кожен сантиметр якої я цілувала та торкалася, була вкрита кров’ю та ранами від пострілу.

— Паскудство, — стогнала Ніна. — Треба викликати швидку.

— Вона… — намагався промовити Джеймс, але замість слів із його вуст полилася кров. — Вона… тобі розказала?

Про весілля?

— У нього пробиті легені. Найімовірніше, внутрішня кровотеча. Натисни тут, — Ніна поклала мою руку на зібгану футболку, якою намагалася затиснути жахливий потік крові, що виривався із Джеймсового стегна.

— Що ми можемо зробити? — докладала зусиль, щоб не розплакатися.

— Саме зараз? Спробувати зупинити кровотечу. Якщо литиме, як зараз, він помре, нічого не допоможе. Натисни сильніше, кров іще й досі сочиться. Я спробую накласти джгут, але…

— О Боже, — це була Фло. Вона стояла наче привид, ховаючи обличчя в долонях. — О Боже. Я… я… вибачте, мені від к-крові…

Вона зітхнула й упала. Ніна тихо лаялася, хапаючи повітря.

— Томе! — вона заревіла. — Забери Фло звідси. Віднеси її в спальню, — Ніна прибрала волосся з обличчя, кров заплямувала їй щоку та брову.

— Клер… — мовив Джеймс і облизав губи. Очі пильно дивилися у мої, наче хотіли щось сказати. Я стиснула його руку, намагаючись утримати її.

— Вона зараз прийде. Де її чорти носять? Клер! — я кричала. Відповіді не було.

— Ні… — силувався договорити Джеймс. — Клер… повідомлення… вона розказала? — голос був такий слабкий, зрозуміти, що саме він хотів сказати, було важко.

— Що?

Він заплющив очі. Його рука слабшала у моїй.

— Він помирає, — повідомила я Ніні, у голосі вчувалася тепер істерика. — Ніно, зроби щось!

— А я, розпрокляття, що, по-твоєму, роблю? У цяцьки граюся? Дай мені рушник. Ні, тримай стегно. Я сама. Де, до біса, Клер?

Ніна підвелася й побігла на кухню, почулося ляскання шухлядок.

Джеймс не рухався.

— Джеймсе? — на мене раптово накотила паніка. — Джеймсе, будь зі мною!

Він насилу розплющив очі, яскраві та темні у тьмяному світлі коридору, і поглянув на мене. Із розірваної на клапті футболки виглядали заплямовані кров’ю, незахищені від холоду груди та живіт. Мені хотілося його обійняти, поцілувати, сказати, що все добре. Проте я не могла. Тому що це було брехнею.

Зціпила зуби й міцніше притиснула зібгану шматину до його стегна, понад усе прагнучи зупинити потік крові.

— Вибач… мені… — слова були тихішими за шепіт, я навіть подумала, що мені почулося.

— Що? — нагнула голову, щоб зрозуміти.

— Вибач… — його рука стиснула мою. Потім, на мій подив, він простягнув тремтливу руку і доторкнувся до моєї щоки. Повітря свистіло у Джеймсовій горлянці, тоненька цівка крові з’явилася в кутиках рота.

Міцно заплющила очі, щоб не заплакати.

— Не мели дурниць, — нарешті кинула йому. — Це було так давно. Уже все позаду.

— Клер…

От чортівня, де вона?

Сльоза витекла по моєму носі Джеймсу на груди, він простяг руку, намагаючись її витерти, проте йому бракувало сили, тому вона безсило впала.

— Не плач.

— Ой, Джеймсе, — це все, на що я була здатна. Відчайдушний крик, яким намагалася висловити те, що не могла сказати. Джеймсе, не помирай, будь ласка, не помирай.

— Лео… — він промовив ніжно й заплющив очі. Лише Джеймс мене так називав. Тільки він. Завжди він.

Я й досі плачу, стукіт у двері. Воюю з подушками, потім згадала, що є кнопка, що автоматично піднімає частину ліжка.

Ліжко згинається, нарешті сиджу. Глибоко вдихаю й витираю очі.

— Заходьте.

Двері відчиняються, заходить Ламарр. Знаю, що мої очі червоні й вологі, у горлі хрипить, проте не маю більше сили боротися.

— Скажіть мені правду, — прошу її, поки вона ще нічого не промовила й не встигла навіть сісти. — Будь ласка. Я розповім усе, що пам’ятаю, проте я мушу знати. Він мертвий?

— Мені шкода, — відповідає вона, і я знаю. Намагаюся щось сказати, але не можу. Я сиджу, хитаю головою, намагаюся зібрати слова докупи, але вони пручаються.

Ламарр мовчки сидить, поки я борюся із собою. Зрештою приборкую дихання, вона простягає мені картонну тацю.

— Кави? — лагідно пропонує мені.

Яка мені різниця. Джеймс мертвий. Яка, до біса, кава?

Неохоче киваю, вона простягає мені напій. Довго п’ю. Кава гаряча та міцна, зовсім не схожа на лікарняне прісне й ніяке питво. Напій біжить по тілу, проникає в кожну клітину, пробуджуючи мене. У це неможливо повірити: я жива, а Джеймс мертвий.

Ставлю горнятко, обличчя заклякло, страшенно болить голова.

— Дякую, — грубим голосом. Ламарр нахиляється ближче і стискає мою руку.

— Це найменше, що могла зробити. Мені шкода. Не хотіла, щоб ви про це дізналися за таких обставин, мене просили, — вона зупиняється, щоб перефразувати. — Думали, буде краще не казати більше, ніж вам відомо. Хотіли мати вашу версію. Неупереджену.

Нічого на те не відповідаю, схиляю голову.

Я писала про це, про такі розмови й допити все своє доросле життя, проте жодного разу навіть не уявляла, що стану їхнім учасником.

— Я знаю, це болітиме, — врешті-решт, починає бесіду Ламарр, — проте спробуйте згадати події минулої ночі. Що ви пам’ятаєте?

— Я пам’ятаю постріл, — відповідаю. — Пам’ятаю, як бігла вниз сходами, бачила… бачила його там, — скрегочу зубами, на хвилину зупиняюся, повітря свистить між зубами. Я не плакатиму знову. Сьорбаю каву, навіть попри те, що кожен ковток обпікає все єство. — Ви ж знаєте про постріл? — нарешті запитую. — Вам же розповіли вони? Ніна, Клер та всі вони?

— У нас є кілька різних варіантів, — вона намагається ухилитися від відповіді. — Нам потрібні всі можливі.

— Ми були налякані, — веду далі й намагаюся повернутися назад. Таке враження, що минуло сотні років звідтоді, як, затуманені