Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

традиційна, проте по-своєму розкішна — така собі струнка амазонка.

Але й опудалом ніколи не була. Тієї миті роздивлялася себе в запрілому дзеркалі й розуміла: якби побачила себе на вулиці, точно відвернулась би чи то від жалю, чи то від жаху.

Величезна пов’язка на голові не допомагала. Таке враження, що мій мозок ледве тримався на місці, а маленькі подряпини та порізи, що заплямували щоки та лоб, то не найгірше. Найжахливіше — це очі. Два бронзові синці, що розросталися з перенісся, утворювали чорні кола під нижніми повіками, а потім вицвітали жовтим на вилицях. Правий надзвичайно великий, лівий трохи менший. Таке враження, що мене били кулаком по обличчю. Проте я жива, а хтось ні.

— Милуєшся красенями? — медсестра заспокійливо сміється. — Не хвилюйся, оглянули всі знімки, базилярного перелому нема. Удар в лице, можливо, не один раз.

— Б-базилярного?

— Це один з переломів черепа. Може мати жахливі наслідки. Але його нема, отже, не переживай. Синці під очима — не така вже й дивина після аварії, вони зійдуть за кілька днів.

— Я готова, — мовила їй. — Для поліції.

— Курчатко, ти переконана, що готова? Ти не мусиш.

— Готова, — впевнено сказала.

Я знову в ліжку, тримаю в руках горнятко, як стверджувала медсестра, кави. Проте, звісно, якщо травма голови не відбила смакові відчуття, це не кава. Стукіт у двері.

Різко піднімаю голову. Серце калатає. За дверима стоїть поліціянтка, вона усміхається через скляне, затягнуте дротом віконце. Їй близько сорока, вона дуже худа, нагадує одну з панянок, що прогулюються подіумом. Я відчуваю жахливу невпевненість, але чому? Чому? Чому в поліціянтів не зовнішність дружини Девіда Бові?

— 3-заходьте, — кажу їй. Припини заїкатись. Дідько.

— Добридень, — вона відчиняє двері й заходить до кімнати, всміхаючись. Худорлява фігура нагадує бігуна на довгі дистанції. — Я детектив-констебль Ламарр, — голос лився плавно, голосні звучали м’яко. — Як самопочуття?

— Ліпше, дякую. — Ліпше? Ліпше, ніж що? Я в лікарні, в сорочці без спини та двома синцями під очима. Я не знаю, куди вже гірше.

Проте потім виправляю себе. Мене від’єднали від апарата й зняли підгузок.

Отже, мені довірили ходити в туалет самій. Що не кажи, а краще.

— Говорила з вашими лікарями, кажуть, ви готові до кількох запитань. Проте якщо потребуватимете спокою, ми миттю припинимо. Лише скажіть, гаразд?

Я киваю у відповідь.

— Минулої ночі… Ви б не могли розповісти те, що пам’ятаєте?

— Нічого, я нічого не пам’ятаю, — слова злітають із вуст суворіше та стисліше, ніж я прагну. Як на ту біду, відчуваю, що в горлі засіла брила. Щосили глитаю сльози. Я не буду плакати! Ради Бога, я доросла жінка, не дівча, яке подерло коліно на майданчику і квилить за татом.

— Це не так, — промовляє вона без звинувачень. Її голос нагадує вчителя чи старшого брата, що підбадьорює. — Лікар Міллер каже, що ви чудово пам’ятаєте події до аварії. Може, розпочнемо з самого початку?

— З початку? Дитячі травми й таке інше вам же не потрібно?

— Можливо, — вона вмощується в ногах ліжка, попри лікарняні правила. — Якщо це, звісно, має стосунок до подій. Слухайте, давайте-но почнемо з простих запитань, так, для розігріву? Як вас звати, як щодо цього?

Роблю спробу засміятися, проте не через те, що вона могла подумати. Як мене звуть? Я думала, що знаю хто я, ким стала. Проте після цих вихідних більше не впевнена.

— Леонора Шоу, — відповідаю. — Проте всі кличуть Норою.

— Чудово, Норо. Скільки вам років?

Я знала, що відповіді їй вже відомі. Ймовірно, це перевірка: чи все так кепсько з пам’яттю.

— Двадцять шість.

— А тепер розкажіть, як ви тут опинилися?

— Прошу, в лікарні?

— Так, у лікарні. Тут у Нортумберленді.

— У вас немає північного акценту, — недоречно стверджую.

— Я народилася в Сіднеї, — її усмішка дає зрозуміти, що зараз не час. Згідно з процедурою, вона ставить запитання, а не відповідає. Це несе додатковий зміст, проте я не знаю, який саме. Нагадує обмін: шматочок від мене, шматочок від тебе.

— Отже, — веде Ламарр. — Як ви тут опинилися?

— Це була, — кладу руку на лоба, хочу почухати, проте заважає пов’язка. Боюся її зачепити. Шкіра під нею свербить і горить. — Ми святкували дівич-вечірку. І вона тут навчалася в університеті. Я маю на увазі Клер. Майбутню наречену. Послухайте, я можу вас запитати? Я підозрювана?

— Підозрювана? — її глибокий, розкішний, мелодійний голос розбив це слово на різкі й холодні склади. Потім вона хитнула головою. — Не на цьому етапі розслідування. Ми поки збираємо інформацію, поки жодних точних висновків не маємо.

Тлумачення: не підозрювана, поки що.

— А тепер розкажіть мені, які події минулої ночі пам’ятаєте? — вона знову звернула на потрібну тему, як доладний, вилизаний кіт, що грається з мишкою.

Струп під пов’язкою свербить та лоскоче, я не можу зосередитися.

— Я пам’ятаю, — кліпнула очима. Жахіття, мої очі наливалися слізьми. — Я пам’ятаю… — глитаю ридання, злюся, запускаю нігті в поранені, скривавлені долоні. Даю змогу болю відігнати спогад, де він лежить на світло-коричневому паркеті та стікає кров’ю на моїх руках. — Будь ласка, прошу вас, скажіть мені хто, — зупиняюся. Я не можу це вимовити. Не можу.

Роблю ще одну спробу.

— А?..

Слова задихаються в горлі. Заплющую очі, рахую до десяти, нігтями вгризаюся в рани на долонях, аж поки руки не починають труситися від болю.

Чую видих детектива Ламарр, розплющую очі, вона вперше виглядає стурбованою.

— Перш ніж зробити якісь висновки, нам потрібно почути вашу версію подій, — вона нарешті промовляє. На обличчі відобразилося занепокоєння. І я знаю, я знаю, що їй не дозволено казати.

— Усе добре, — збираю силу в кулак. Але втручається щось, сильніше за мене.

— Вам не потрібно мені відповідати. О Г-господи…

А потім я не можу вимовити ні слова. Сльози течуть рікою. Цього я боялася.

Це те, що я знала.

— Норо, — почулося від Ламарр, а я трусила головою. Міцно заплющила очі, відчувала, як сльози течуть по носі, жалять рани на обличчі. Вона видала тихенький, безмовний звук співчуття, потім підвелася.

— Даю вам хвилину, щоб заспокоїтися, — рипнули двері, відлетіли й захиталися на подвійних петлях. Я зосталася сама. Я плачу, і плачу, і плачу, поки не лишилося жодної сльозинки.

22

Я щодуху побігла сходами вниз, намагаючись не порізати ноги об скло. Трималася за поручні, щоб не посковзнутися на липкій крові. І ось він, жалюгідна маса наприкінці сходів.

Він був живий.

Тихо квилив, хапаючи повітря.

— Ніно! — я заревіла. — Ніно, спускайся сюди. Він живий! Хто-небудь наберіть службу з надзвичайних ситуацій!

— Нема клятого сигналу! — Ніна кричала