Читати книгу - "Мертва кров"

бачили уві сні, знає весь Петербург!

— Борисе Миколайовичу, не треба так жартувати.

Буревий вже реготав.

— Ось що значить жити у Парижі! Та й у Москві всі знають, що він гомосексуаліст.

Кримський-Корсаров знітився.

— Ніколи б не подумав. Він мені завжди здавався таким мужнім, рішучим…

— А звідки ви взяли, що його партнер був гусаром? — знову запитав Орлов.

— Вони не були роздягнені. Я хочу сказати, що вище пояса він був у гусарському одязі.

— І цей гусар був з таким хлоп’ячим, янгольським личком?

— Про янгольське личко нічого не скажу, але обличчя справді було ще зовсім хлоп’яче і навіть по-своєму гарне.

— Це ж Морозов, — Буревий перестав сміятися і вже уважно подивився на Кримського-Корсарова. — А у ваш сон небезпечно потрапляти!

— А той другий? — допитувався Орлов.

— Це був Венчеслав Боголюбський… Ви, взагалі, розумієте всю абсурдність мого сну?! Тим паче що з ним ще була Крістіна Камількарівна.

— І в якій вони були позі? — іронічно запитав Буревий.

— Ця гола дівчина звисала з письмового стола, Крістіна Камількарівна тримала її за ноги, а Венчеслав стояв до мене спиною, похилившись уперед. Я його впізнав по волоссю і по персню з монограмою. Він висмоктував кров…

— А як ви роздивилися монограму?

— Рука з перснем лежала на грудях дівчини.

— А чому ви вирішили, що він висмоктує кров?

— Я бачив срібну миску, яка стояла під головою дівчини, і по її волоссю стікала кров.

— Мда! — посміхнувся Буревий. — Але ж і сни у вас!

— Ви сказали, що цей сон ви бачили у Петербурзі. А де ви ночували тієї ночі? — допитувався вже досить схвильований Орлов.

— Я гостював у замку Венчеслава. До речі, я після того сну був дуже схвильований, точніше, цей сон мене перелякав настільки, що я прокинувся, спустився до вітальні і лише там заспокоївся, побачивши дуже мирну і спокійну картину: Венчеслав про щось сперечався з Логосовим, Мстислав Кузьмич фліртував з Веронікою, пасербицею Венчеслава. Крістіна Камількарівна розважала гостей і пригощала їх тортом… Це була моя перша ніч у них, і, мабуть, я перевтомився в дорозі.

— Звичайно. І часто ви бачите такі сни?

— Та ні! Ой, вибачте мені, я стільки у вас часу забрав.

Але Орлов притримав Кримського-Корсарова за руку:

— І останнє запитання. Може, ви ще щось бачили уві сні про Шеншину?

— Бачив, але це було приємне видовище. Знову було вікно, але вже інше і за ним стояла приємна смаглява жінка південного типу, а біля неї служниця, яка щось говорила, дуже схвильовано жестикулюючи. Потім служниця пішла чи то до іншої кімнати, чи до коридору. Там було темно. А господиня скинула свої коші…

— Що?

— Це назва східного взуття з підборами, без задника. Так от, вона сіла на диван і підібрала ноги під себе…

— А її одяг ви пам’ятаєте?

— Яскраво-червоний халат, розшитий золотом. А своє довге чорне волосся вона підколює великим гребінцем, здається, зі слонової кістки.

— Але ж і спостережливий ви! — захоплено сказав Буревий.

— Борисе Миколайовичу, зараз, коли я вам це розповідаю, побачене, як реальне, знову постає перед моїми очима…

… У видавництві Орлова Кримський-Корсаров забув і про свої ранкові образи, і про свій жахливий сон, і про все на світі. Орлов уклав з ним угоду про видання збірника критичних статей, присвяченого сучасній російській поезії. Досі ці статті окремим виданням не виходили і були розкидані по багатьох російських та французьких модерністських журналах. Орлов запропонував Кримському-Корсарову також проглянути проект нової поетичної антології… Але ідилія спілкування трьох поетів несподівано закінчилася з появою Аблаутова:

— Сергію Олексійовичу, я вас розшукую по всьому місту. Інна Іванівна сказала, що не має жодного уявлення, де ви, а нам треба терміново поговорити.

— Богдане Івановичу, я із задоволенням поговорю з вами, але пізніше. До мене приїхав колега, відомий російський поет, а я всі ці дні не можу з ним поспілкуватися…

— Боюся бути нав’язливим, але справа стосується Шеншиних.

— Знову? Щось сталося з Вікою?

— Ні, вона у Петербурзі під наглядом. Але зникла Марія Іллівна Ломановська, служниця «сусідки» генерала Шеншина, а точніше, його коханки Аріадни Теодофілос.

Борис Буревий зорієнтувався першим.

— Сергію Олексійовичу, займайтеся вашими справами і не думайте про нас. Я вже давно збирався познайомити Максиміліана Олександровича з Маргаритою Холодовою. Тож зараз ми скористаємося вашою відсутністю, якщо ви нічого не маєте проти.

— Звичайно, ні.

— В такому випадку мені треба буде заїхати до готелю, — заклопотано промовив Кримський-Корсаров, — переодягнутися і взяти якийсь паризький сувенір.

— Ви можете скористатися моїм автомобілем, — і Орлов простяг Буревому ключі від своєї машини.

Вони разом вийшли з видавництва. Орлов сів у автомобіль Аблаутова, і вони поїхали слідом за машиною Орлова, яку вів Буревий.

— А ми, виявляється, їдемо однією дорогою, — зауважив Аблаутов. — В якому готелі він зупинився?

— В «Княжому дворі».

— Це ж сусідній будинок з будинком генерала Шеншина.

— Але ж готель на іншій вулиці.

— Так, але це будинок Г-подібної форми і одним боком прилягає до будинку генерала.

— Зачекайте мене тут, — кинув Орлов і поспішив у готель. Піднявшись у номер Кримського-Корсарова і визирнувши з вікна, він переконався у помилковості думки, яка раптом з’явилася в його мозку. Орлов наївно подумав, що все, про що розповів Кримський-Корсаров, було побачене ним у вікні чи вікнах, розташованих навпроти. Але квартира Шеншиних знаходилася не навпроти вікна готельного номера Кримського-Корсарова, а вздовж, по прилягаючій стіні будинку. Отже, ця версія відпадає. На здивований погляд Кримського-Корсарова Орлов сказав, що прийшов запросити обох поетів сьогодні увечері на прощальну виставу фрау Шнелінгер до Великого театру.

— Ми з Інною Іванівною будемо обов’язково, — продовжив Орлов. — А для вас будуть замовлені квитки. Сподіваюся, Маргарита Холодова також прийде. І ще, знайдіть даму для Максиміліана Олександровича, щоб йому не було так сумно.

…Аблаутов чекав Орлова біля виходу.

Коли вони приїхали до Аріадни Теодофілос, то побачили молоду жінку в цілковитій розгубленості. Генерал Шеншин, який зустрів Орлова і Аблаутова у квартирі своєї коханки, був заскочений цим візитом.

— Я зайшов до сусідки, щоб обговорити всі ці події…

— Так, горе у вас величезне. Коли похорон?

— Сьогодні і завтра панахида, післязавтра похорон. Я дуже вдячний вам, Сергію Олексійовичу, за те, що ви нам так допомогли. Все, що ви прислали, дуже згодилося, особливо чорний оксамит. Сьогодні вже заходила Інна Іванівна.

— Ми ж не чужі люди, Володимире Юрійовичу. А що — Віка?

— Вона в тітки у Петербурзі. Приїде на похорон.

— Я б вас просив, щоб вона не приїздила. Це небезпечно для неї, — Аблаутов стурбовано подивився на Шеншина.

— Особливо після того, як