Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

жінка всміхнулась їм і люб’язно запитала в поліцейського ім’я.

— Пані, це не мене кладуть на лікування, — відказав той.

— Одначе я приймаю від вас пацієнта, — сказала жінка, — і зобов’язана зазначити в документі ім’я того, хто нам його доправив.

Офіцер неохоче назвався. Денні зніяковіло стояв осторонь, згинаючи і розгинаючи пальці, що заніміли від затісних наручників.

Лікар Девід Кол, який бачив, як поліцейський заштовхнув Міллігана до кабінету, насупився і гримнув:

— Зніміть із нього ті трикляті браслети!

Офіцер пововтузився з ключем і відімкнув наручники. Денні потер зап’ястки, вивчаючи глибокі рубці, що залишились на шкірі.

— Що зі мною буде? — жалібно запитав він.

— Як тебе звуть, юначе? — поцікавився лікар Кол.

— Денні.

Той офіцер, що зняв із нього наручники, розреготався і кинув:

— А хай мені грець!

Лікар Кол підхопився на ноги і грюкнув дверима прямісінько в того перед носом. Його не здивувало те, що у Біллі повторно сталося розщеплення особистості. Лікар Гардинг попереджав, що злиття було, м’яко кажучи, дуже хистким. З власного досвіду роботи з пацієнтами, що страждали на розлад множинної особистості, лікар Кол знав: будь-яка стресова ситуація, така, скажімо, як судове слухання, могла спричинити рецидив. Зараз лікарю треба було завоювати довіру Денні.

— Приємно познайомитися, Денні, — сказав він. — Скільки тобі років?

— Чотирнадцять.

— А звідкіля ти родом?

— Не пам’ятаю, — стенув плечима той. — З Ланкастера, мабуть.

Кол трохи подумав, а потім, помітивши, наскільки Мілліган виснажений, відклав свою ручку.

— Гадаю, запитання можуть зачекати до наступного разу. А сьогодні просто відпочинь. Це — пані Кетрін Ґіллотт, одна з наших медсестер. Вона покаже тобі твою палату, і ти зможеш залишити там валізу і повісити піджак.

Коли лікар Кол пішов, пані Ґіллотт провела юнака через вестибюль і вказала йому на першу палату зліва. Її двері були розчахнуті.

— Це моя палата? Не може такого бути.

— Проходь, голубе, — сказала пані Ґіллотт, заходячи до кімнати, щоб відчинити там вікно. — Звідси відкривається чудовий краєвид на Афіни й Університет Огайо. Зараз уже звечоріло, але вранці ти сам усе побачиш. Влаштовуйся зручненько і почувайся мов удома.

Проте щойно вона залишила його самого, юнак притулився у кріслі, що стояло у вестибюлі, поруч із його палатою, і боявся навіть поворухнутися.

І тільки коли інші медсестри почали вимикати світло у вестибюлі, він зайшов до своєї палати і сів на ліжко. Хлопець тремтів мов цуцик. На очі йому набігли сльози. Він знав, що коли люди ставляться до тебе приязно, то за це врешті-решт доводиться платити дорогою ціною. За добротою завжди ховається якийсь підступ.

Денні простягнувся на ліжку, думаючи, що на нього чекає далі. Він намагався не заснути, однак видався важкий день, тож невдовзі його таки зморив сон.

(2)

Вранці 5 грудня 1978 року Денні розплющив очі і збагнув, що палату заливає сонячне світло. Він визирнув з вікна й побачив попереду річку, на протилежному березі якої бовваніли університетські корпуси. Поки він милувався краєвидом, у двері палати постукали. Увійшла гарна жінка середнього віку з коротким волоссям і широко розставленими очима.

— Мене звуть Норма Дишонг. Я твій куратор у ранкову зміну. Ходімо, я покажу тобі, де в нас тут усе розташоване і де можна поснідати.

Він пішов за нею, і жінка показала кімнату, де був телевізор, а також більярдну й місце, де можна було роздобути легкі закуски. Потім вона провела його крізь подвійні двері до невеликої їдальні, в центрі якої стояв довгий стіл, а під стінами тулилося ще чотири квадратні столики, завбільшки з картярські. У дальньому кінці їдальні була буфетна стійка.

— Бери тацю та столове приладдя і вибирай собі наїдки до душі.

Хлопець узяв тацю, а тоді сягнув по виделку, але випадково витяг ножа. Збагнувши це, він швиргонув його якнайдалі від себе. Ніж ударився об стіну і з брязкотом упав долі. Усі присутні у їдальні підвели голови.

— Що з тобою? — запитала Дишонг.

— Мене… мене лякають ножі. Я їх не люблю.

Вона підняла ножа з підлоги, а тоді витягнула для юнака виделку і поклала на його тацю.

— Ну ж бо, — заохотила вона, — тепер іди поїж.

Коли після сніданку він проходив повз сестринський пост, Дишонг знову озвалася до нього:

— До речі, якщо захочеш прогулятися будівлею, то просто впиши своє ім’я он у той список, що висить на стіні, щоб ми знали, що ти пішов.

Він приголомшено витріщився на неї.

— Ви хочете сказати, що мені можна звідси виходити?

— Це відділення відкритого типу. Ти можеш приходити і йти, коли забажаєш. Не можна тільки покидати стін шпиталю. Згодом, коли лікар Кол вирішить, що ти вже готовий, ти зможеш виходити назовні.

— Назовні? — вражено перепитав юнак. — Але ж там немає мурів чи огорож.

— Авжеж, — усміхнулась вона. — Адже це шпиталь, а не в’язниця.

* * *

Того дня лікар Кол навідав Біллі в палаті.

— Як ти почуваєшся?

— Добре. Але я й не уявляв, що ви дозволите мені виходити звідси і що за мною не будуть постійно стежити, як у шпиталі Гардинга.

— Коли ти був у шпиталі Гардинга, суд іще не відбувся, — пояснив Кол. — Я хочу, аби ти дещо усвідомив. Ти постав перед судом, і тебе визнали невинуватим. Ніхто з нас не вважає тебе злочинцем. Байдуже, що накоїв ти чи хтось інший, хто живе всередині тебе. Це все вже в минулому. Ти почав нове життя. Твоє одужання залежить тільки від того, що ти тепер робитимеш, як себе сприйматимеш, як співпрацюватимеш із Біллі й наскільки старатимешся стати цілісною особистістю — самим собою. Ти повинен захотіти одужати. Але, повір, тут ніхто тебе не принижуватиме.

Згодом того ж дня у «Колумбус Диспетч» надрукували новину про переведення Міллігана до Афін, а також огляд справи, включно з оприлюдненими в суді свідченнями про жорстоке ставлення Чалмера Міллігана до дружини й дітей. Там же вмістили заяву, зроблену під присягою, котру надіслав до «Диспетч» Чалмер Мілліган за порадою свого адвоката:

Я, Чалмер Дж. Мілліган, одружився з матір’ю Вільяма Стенлі Міллігана у жовтні 1963 року. Невдовзі після того я всиновив Вільяма та його брата і вдочерив їхню сестру.

Вільям звинуватив мене у залякуванні, побоях і зґвалтуваннях, особливо впродовж того року, коли йому було вісім чи дев’ять. Це все неправда. Більше того, психологи і психіатри, які обстежували Вільяма і звітували перед суддею Флаверсом, навіть не дали