Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

Знаходжу батька — він спить на кухонному столі, притискаючи до грудей радіотелефон.

«Я не мертвий», — кажу я йому, але з губ не зривається ні звуку.

Мама сидить на краю ліжка, досі в нічній сорочці, й споглядає у вікно блідий день, що вже плавно котиться до вечора. Вона виснажена, уся сплакана. Я простягаю руку, хочу торкнутися її плеча, але рука проходить крізь нього.

А тоді я на своєму похороні, дивлюся зі своєї могили на прямокутник сірого неба.

Мої троє дядьків зазирають униз. Їхні товсті шиї випинаються над накрохмаленими білими комірцями.

Дядько Лес: Який жаль. Правда?

Дядько Джек: Френку й Меріен треба ой як поспівчувати.

Дядько Лес: Ага. Що люди подумають?

Дядько Боббі: Подумають, що у хлопця з головою не все гаразд було. І це правда.

Дядько Джек: А я знав, що рано чи пізно він щось таке утне. Знаєте, в нього був такий погляд… Трошки…

Дядько Боббі: Прицуцуватий.

Дядько Лес: Це в нього від родини батька, не від нас.

Дядько Джек: Все одно. Жах.

Дядько Боббі: Ага.

Дядько Джек: …

Дядько Лес: …

Дядько Боббі: У буфет?

Мої дядьки, човгаючи ногами, йдуть. Підходить Рікі. Його зелене волосся з особливої нагоди стирчить по-особливому гострими шпичаками.

«Бро. Раз уже ти мертвий, можна я заберу твій велик?»

Я намагаюся кричати: «Я не мертвий! Я просто далеко. Мені шкода».

Але слова повертаються до мене луною, замкнені у пастці голови.

Униз дивиться священик. Це Ґолан, вдягнений у сутану, у руках у нього Біблія. Він посміхається.

«Джейкобе, ми чекаємо тебе».

На мене сиплеться лопата землі.

«Ми чекаємо».

* * *

Я рвучко випростався. Рот був сухим, наче папір. Емма, яка сиділа поряд, поклала руки мені на плечі.

— Джейкобе! Слава Богу. Як ти нас налякав!

— Правда?

— Тобі наснився кошмар, — пояснив Мілард. Він сидів навпроти нас і нагадував накрохмалений порожній костюм, який посадили у крісло. — І ти розмовляв уві сні.

— Серйозно?

Емма стерла мені з лоба піт першокласною серветкою. (Справжня тканина!)

— Розмовляв, — підтвердила вона. — Але то була якась тарабарщина. Я не зрозуміла ні слова.

Я збентежено роззирнувся навколо, але більше ніхто, схоже, не помітив. Інші діти розсілися по вагону і робили хто що: хтось дрімав, хтось дивився у вікно і мріяв, а хтось грав у карти.

Я щиро сподівався, що в мене не їде стріха.

— А часто тобі сняться кошмари? — спитав Мілард. — Ти розказуй їх Горацію. Він добре вміє розгадувати сни.

Емма погладила мою руку.

— Точно все в порядку?

— Так, — сказав я і вирішив змінити тему, бо не любив, коли наді мною причитають. Побачивши у Міларда на колінах «Казки про дивних», я спитав: — А ти надумав щось легеньке почитати?

— Я досліджую, — відповів він. — Подумати тільки — колись я їх відкинув, бо вважав, що це звичайні дитячі казочки. А вони насправді надзвичайно складні, я б навіть сказав, хитромудрі, бо приховують таємну інформацію про дивацтва дивних. Тепер, щоб їх усі розшифрувати, мені знадобляться роки.

— Але тепер, на цьому етапі, яка нам із них користь? — спитала Емма. — Нащо потрібні контури, якщо в них можуть залазити порожняки? Навіть таємні контури з цієї книжки теж рано чи пізно відшукають.

— А може, вони пробралися тільки в один контур? — з надією спитав я. — Може, порожняк у контурі пані Королик був виродком?

— Дивний порожняк! — промовив Мілард. — Цікава думка. Але ні. Він там опинився не випадково. Я певен, що ці «удосконалені» порожняки були невід’ємною частиною плану нападу на наші контури.

— Але як? — спитала Емма. — Що змінилося в порожняках, що тепер вони можуть пробиратися в контури?

— Про це я й сам дуже багато думав, — відповів Мілард. — Ми взагалі мало знаємо про порожняків, бо ніколи не мали нагоди дослідити хоча б одного в контрольованому середовищі. Але вважається, що вони так само, як і звичайні люди, не мають чогось особливого, що притаманне вам, мені та всім у цьому вагоні, якогось засадничого дивацтва, котре дозволяє нам взаємодіяти з контурами: з’єднуватися з ними і проникати всередину.

— Ключа, — підказав я.

— Типу того, — погодився Мілард. — Дехто вважає, що наше дивацтво, як кров чи спинномозкова рідина, має фізичну субстанцію. Інші думають, що це у нас всередині, але це щось нематеріальне. Як друга душа.

— Ха. — Мені сподобалася ця думка: дивацтво — не дефект, а додаткова перевага. Не нам бракувало чогось такого, що було в нормальних, а навпаки — це їм бракувало нашої особливості. Тобто ми були чимось більшим, а не меншим.

— Терпіти не можу цю божевільну туфту, — скривилася Емма. — Про те, що другу душу можна замкнути у банці. Мороз поза шкірою.

— І все ж протягом багатьох років чинилися спроби зробити саме це, — сказав Мілард. — Еммо, що той солдат-витвір тобі сказав? «Якби ж я міг загнати твоє вміння у пляшку» чи щось таке.

Емма здригнулася.

— Не нагадуй.

— Теоретично, якщо наше дивне єство можна дистилювати й відібрати… у пляшці, як він сказав, чи швидше у чашці Петрі… то це єство також можна перенести з однієї істоти в іншу. Якби це було можливо, уявіть чорний ринок дивних душ, які можуть потрапити до рук аморальних багатіїв. Такий дар, як твоя іскра чи величезна сила Бронвін, продаватиметься тому, хто дасть за нього найбільшу ціну!

— Це огидно, — сказав я.

— Більшість дивних із тобою погодяться, — кивнув Мілард. — Саме тому ці досліди багато років тому оголосили поза законом.

— Наче порожнякам не начхати на наші закони, — скривилася Емма.

— Але, по-моєму, весь цей задум якийсь божевільний, — зауважив я. — З нього однаково нічого не вийшло б, правда?

— Я теж так думав, — зізнався Мілард. — Принаймні до вчорашнього дня. Та тепер уже я не такий у цьому впевнений.

— Через порожняка в контурі зі звіринцем?

— Саме так. До вчорашнього дня я навіть до кінця не вірив у те, що «друга душа» існує. Мені здавалося, що є лише один-єдиний переконливий аргумент на користь її існування: коли порожняк пожирає достатню кількість нас, дивних, то він перетворюється на істоту іншого типу, ту, яка може проходити крізь часові контури.

— Стає витвором, — підсумував я.

— Так. Але тільки якщо пожирає дивних. Нормальних він може з’їсти скільки завгодно і ніколи не стане витвором. А отже, у нас є те, чого нормальним бракує.

— Але той порожняк у звіринці не став витвором, — завважила Емма. — Він став порожняком, який може проникати у контури.

— Що змушує мене замислитись над тим, чи не втручалися витвори в природу, — сказав Мілард, — у плані