Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

переміщення дивних душ.

— Я про це навіть думати не хочу, — відмахнулася Емма. — Будь ласка, ну будь ласка, поговорімо про щось інше.

— Але де б вони взагалі брали ті душі? — спитав я. — І як?

— Ну все, я пересідаю! — І Емма підвелася, щоб пошукати собі інше місце.

Ми з Мілардом якийсь час їхали мовчки. Я не міг позбутися уявної картинки: ось я лежу, прив’язаний до стола, а кагал лихих лікарів виймає з мене душу. Як вони це робитимуть? Голкою? Ножем?

Щоб одігнати від себе ці похмурнякові думки, я спробував знову змінити тему.

— А як ми всі взагалі стали особливими?

— Ніхто точно не знає, — відповів Мілард. — Але існують легенди.

— Наприклад?

— Дехто вважає, що ми походимо від жменьки дивних людей, які жили колись дуже давно. Вони були могутніми й дуже великими, як той кам’яний велет, якого ми знайшли.

— То чого ж ми такі малі, якщо колись були велетнями?

— У легенді сказано, що минали роки, ми розмножувалися, і наша сила потроху зменшувалася. Ми втрачали могутність, а разом із нею — і розміри.

— У це важко повірити, — сказав я. — Я, наприклад, почуваюся могутнім, як мураха.

— Насправді мурахи доволі сильні, як на свій розмір.

— Ти розумієш, про що я. От чого я справді не доганяю — чому я? Я про це не просив. Хто за мене вирішив?

Запитання було риторичним, і відповіді на нього я не очікував, але Мілард відповів:

— Цитуючи відомого дивного: «У серці таємниці природи лежить інша таємниця».

— Хто це сказав?

— Ми називаємо його Перплексус Аномалус. Напевно, це вигадане ім’я великого мислителя і філософа. А ще Перплексус був картографом. Він накреслив перше видання Мапи днів тисячу з гаком років тому.

Я всміхнувся.

— Іноді ти говориш, як учитель. Тобі казали?

— Постійно кажуть. А я б спробував себе в ролі вчителя. Якби не народився таким.

— Із тебе вийшов би класний учитель.

— Дякую. — Він замовк, і в цій тиші я відчував, як він мріє: бачить сцени з життя, яке могло б у нього бути. А потім сказав: — Ти не думай, що мені не подобається бути невидимим. Подобається. Джейкобе, мені до вподоби бути дивним… це моє єство. Але бувають такі дні, коли мені хочеться це вимкнути.

— Я розумію, про що ти. — Але, звісно, я не розумів. Моя особливість мала свої незручності, але принаймні я мав змогу брати участь у суспільному житті.

Двері у наш вагон ковзнули вбік. Мілард швидко накинув на голову каптур куртки, щоб сховати обличчя — чи радше його помітну відсутність.

У проході постала молода жінка. На ній була уніформа, в руках вона тримала коробку з товарами на продаж.

— Сигарети? — запропонувала вона. — Шоколад?

— Ні, дякую, — відмовився я.

Вона подивилася на мене.

— Ви американець.

— На жаль, так.

Жінка обдарувала мене співчутливою усмішкою.

— Бажаю гарної подорожі. Не надто вдалий час ви вибрали, щоб відвідати Британію.

Я розсміявся.

— Мені вже казали.

Вона вийшла. Мілард поворухнувся, щоб подивитися їй услід.

— Гарненька, — відсторонено прокоментував він.

Мені спало на думку, що він, мабуть, багато років не бачив жодної дівчини, окрім тих, які жили на Кернгольмі. Але які шанси хтось такий, як він, мав із нормальною дівчиною?

— Не дивися на мене так, — сказав він.

Я й не думав, що дивлюся на нього якось особливо.

— Як — так?

— Наче тобі мене шкода.

— Не шкода.

Але я збрехав.

Мілард підвівся, зняв куртку і зник. Після того я його довгенько не бачив.

* * *

Година спливала за годиною, і діти проводили їх, розказуючи історії. Про знаменитих особливців і про пані Сапсан у дивний, захопливий час на світанку існування її контуру, та зрештою дійшли й до своїх власних історій. Деякі з них я чув раніше — наприклад, про те, як Єнох оживив мерця в ритуальному салоні, що належав його батьку, чи про те, як Бронвін у ніжному віці десяти років зламала карк своєму вітчимові-садисту, хоч і не хотіла цього. Але решта історій звучали вперше, принаймні для моїх вух. Бо, попри свій поважний вік, діти нечасто впадали в ностальгію.

Сни стали снитися Горацію, коли йому виповнилося лише шість рочків, але те, що вони віщі, він зрозумів лише за два роки по тому, коли йому наснилося, як тоне «Лузитанія», а наступного дня він почув про це по радіо. Г’ю з раннього віку любив мед понад будь-яку іншу їжу, а в п’ять років з’їдав разом із медом і стільники — та так жадібно, що вперше, коли проковтнув бджолу, не одразу це помітив, аж поки вона не задзижчала у нього в животі.

— Бджола наче не мала нічого проти, — розказував Г’ю, — тому я знизав плечима і пішов їсти далі. Незабаром у мене там був уже цілий вулик. — Коли бджолам потрібно було запилювати, він ішов у поле, на якому росли квіти, і саме там зустрів Фіону, яка серед них спала.

Г’ю розповів заразом і її історію. Фіона втекла з Ірландії, де вирощувала овочі для людей зі свого рідного села під час голоду тисяча вісімсот сорокового року… поки її не обвинуватили у відьомстві й не вигнали. Усе це Г’ю вдалося витягнути з Фіони лише через багато років делікатного невербального спілкування, бо вона не розмовляла — не тому, що не могла, а тому, що, за словами Г’ю, «під час голоду бачила такі жахіття, що їй одібрало голос».

Далі настала Еммина черга, проте вона не виявила жодного бажання розказувати свою історію.

— Чому? — заскиглила Оливка. — Нумо, розкажи, як ти дізналася про те, що особлива.

— Це давня історія, — відмахнулася Емма. — Вона ні з чим не пов’язана. І чи не краще нам подумати про майбутнє замість ворушити минуле?

— Хтось бурчить, як стара баба, — сказала Оливка.

Емма встала й пішла в кінець вагона, щоб ніхто її не діставав. Я перечекав хвилину-дві, щоб вона не подумала, що її переслідують, а потім пішов і сів коло неї. Побачивши, що я підходжу, вона розгорнула перед собою газету і вдала, що уважно читає.

— Бо мені не хочеться про це говорити! — заявила вона з-поза газети. — Ось чому.

— Я нічого не питав.

— Так, але хотів спитати, а я пошкодувала твоїх зусиль.

— Щоб було по-чесному, я тобі перший щось про себе розкажу.

Трохи заінтригована, вона визирнула понад газетою.

— Хіба я ще не все про тебе знаю?

— Ха, — сказав я. — І близько не все.

— Добре, тоді розкажи мені про себе три речі, яких я