Читати книгу - "Таргани"

191
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 86
Перейти на сторінку:
адже це так називається? Таке пречудове алібі, скажу я вам. Моя дочка охоче підтвердить, що в той вечір я просто на ногах не трималася. Пам’ятаю тільки, що після обіду я відкрила пляшку джину, потім заснула, потім прокинулася, знову випила, знову заснула, знову прокинулася й так далі. Ви мене розумієте.

Харрі розумів.

— Що вас іще хвилює, інспекторе Холе?

Вона вимовила його прізвище співучо, зовсім трохи, але йому вистачило, щоб зірватися.

— Тільки те, що ви вбили вашого чоловіка, фру Мольнес.

Вона з дивною швидкістю й спритністю схопила чарку й, перш ніж Харрі встиг зупинити її, жбурнула прямо йому в обличчя. Чарка на льоту зачепила вухо Харрі й розбилася об стіну. Хільде Мольнес скривилася.

— Напевно, ви не повірите, але я забивала голи краще за всіх дівчат Ерсти в групі від чотирнадцяти до шістнадцяти років.

Голос її звучав зовсім спокійно, немов вона вже забула про те, що зробила хвилину тому. Харрі побачив перелякані обличчя відвідувачів, звернені в їхній бік.

— Так, шістнадцять років, як давно це було! Мене вважали найкрасивішою дівчиною в… втім, я вже розповідала вам про це. А яка фігурка, не те що зараз. Ми з подружкою любили заходити до роздягальні для суддів, прикрившись крихітними рушниками, а потім вибачатися, що, мовляв, помилилися дверима по дорозі з душової. Усе заради команди, розумієте? Хоча не думаю, що це могло вплинути на результат гри. А судді напевно дивувалися, що це там роблять дівчата в душовій до матчу.

Раптово вона підвелася зі стільця й закричала:

— Ерстинець, давай, давай, ерстинець, давай, давай!

І плюхнулася назад. У приміщенні запанувала тиша.

— Наша кричалка. «Ерстинка» гірше звучить. А може, хто знає, нам просто хотілося випендритися.

Харрі взяв її під руку й допоміг спуститися сходами. Він простягнув таксистові адресу й купюру в п’ять доларів, попросивши простежити, щоб пані дісталася оселі. Таксист мало що вловив зі слів Харрі, але дав зрозуміти, що все буде в порядку.

Провівши фру Мольнес, Харрі ввійшов у бар на Другій Сой, десь унизу Сілом-роуд. Біля стійки не було майже нікого, а на сцені стирчали дві стриптизерки, яких дотепер не зняли на цей вечір, і надії їхні танули на очах. Вони рухалися так, ніби мили посуд, переступаючи з ноги на ногу й трясучи грудьми в такт «When Susannah Cries»[27]. Харрі не міг зрозуміти, що нудніше — пісня чи танець.

Хтось поставив перед ним пиво, якого він не замовляв. Він навіть не доторкнувся до нього, заплатив і пішов дзвонити в Управління з телефону-автомата поруч із чоловічим туалетом. Жіночого він ніде не помітив.

Розділ 26

Легкий бриз куйовдив чуб. Харрі стояв на виступі, біля краю даху, і дивився на місто. Примруживши очі, він бачив перед собою суцільне миготіння й блиск.

— Відійди від краю, — пролунав голос за ним. — Ти змушуєш мене нервувати.

Ліз сиділа в шезлонгу, тримаючи в руці банку пива. Харрі приїхав до Управління, де вона забарикадувалася штабелями звітів, які треба було прочитати. Наближалася північ, і вона погодилася, що пора вже закінчувати. Замкнула кабінет, і вони разом піднялися на ліфті на дванадцятий поверх. Виявивши, що двері на дах зачинені, вони вилізли назовні через вікно й піднялися пожежними сходами.

Раптово в рівномірний гуркіт вуличного транспорту вторглося виття корабельної сирени.

— Ти чув? — запитала Ліз. — Коли я була маленька, батько повторював мені, що в Бангкоку можна почути, як сурмлять слони, коли їх перевозять на річкових баржах. Вони пливли з Малайзії, тому що ліси на Борнео повирубували, і тварини стояли прив’язані на палубі, їх перевозили в ліси Північного Таїланду. Коли я приїхала сюди, я довго ще думала, що це слони сурмлять у свої хоботи.

Звуки сирени стихали.

— У пані Мольнес є мотив, але наскільки він переконливий? — запитав Харрі, відійшовши від краю даху. — Ти змогла 6 убити когось, щоб потім протягом шести років мати формальне право розпоряджатися п’ятдесятьма мільйонами крон?

— Зважаючи кого, — відповіла Ліз. — Є парочка таких, котрих я прикінчила б і за меншу суму.

— Я маю на увазі от що: п’ятдесят мільйонів протягом шести років — те ж саме, що п’ять мільйонів протягом шістдесяти років?

— Звичайно, ні.

— Саме так, хай йому грець!

— Тобі хочеться думати, що це вона? Пані Мольнес?

— Як я можу цього хотіти? Я хочу одного — щоб ми знайшли вбивцю, і тоді я повернувся б нарешті додому.

Ліз смачно гикнула, схвально кивнувши самій собі, і відсунула пиво вбік:

— Бідолашна дочка. Її звуть Руна? Подумати лишень, матір притягнуть за те, що вбила батька через гроші.

— Знаю. Але вона, на щастя, хоробра дівчинка.

— Ти в цьому впевнений?

Він знизав плечима й підняв руку до неба.

— Що ти робиш? — запитала вона.

— Думаю.

— А навіщо витягнув руку?

— Заради енергії. Я акумулюю енергію всіх тих, хто зараз унизу. Вона забезпечить мені вічне життя. Ти в це віриш?

— Я перестала вірити у вічне життя, коли мені виповнилося шістнадцять, Харрі.

Харрі повернувся до неї, але в темряві не зміг розгледіти вираз її обличчя.

— Твій батько? — запитав він.

— Так. Він тримав світ на своїх плечах, мій батько. Шкода тільки, що тягар виявився завеликим.

— Але як… — Він запнувся.

— Це сумна історія про ветерана в’єтнамської війни, Харрі. Ми знайшли його в гаражі, при повному параді, гвинтівка лежала поруч. Він залишив довгий лист, адресований не тільки нам, але й усій американській армії. Там було написано, що він не може більше тікати від відповідальності. Що він зрозумів це, коли виявився біля відкритих дверей у вертольоті, що злетів з даху американського посольства в Сайгоні в 1973 році, і дивився вниз, на зневірених південних в’єтнамців, які штурмували будинок посольства в пошуках захисту від військових, що вступали в місто. Батько писав у листі, що відчуває відповідальність за все це нарівні з військовою поліцією, що стримувала юрбу прикладами гвинтівок, — била тих самих людей, яким вони обіцяли виграти війну, обіцяли демократію. Як офіцер, він відчував свою провину й за те, що американці евакуювали в першу чергу власних військових, забувши про в’єтнамців, які боролися пліч-о-пліч із ними. Батько віддавав їм належне й шкодував, що не розумів власної відповідальності за них. Наприкінці листа він передавав привіт матері й мені і радив нам забути його якомога швидше.

Харрі захотілося курити.

— Твій батько взяв на себе занадто велику відповідальність, — сказав він.

— Так. Але я все-таки вважаю, що за мертвих відповідати легше, ніж за живих. Їх залишається лише оплакувати, Харрі.

1 ... 39 40 41 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таргани», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таргани"