Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

ще нічого не навчили нашого народу. А тепер мої люди бачать їхню роботу і відходять задумавшись. І думають вони зовсім не про вас, Небесні. Вони думають про вогняні колісниці та все інше, що зробили будівники мосту, і коли ваші жерці простягають руки по милостиню, вони подають уже ледь неохоче. Це ще тільки починається спершу з одного чи двох, п’ятьох чи десятьох — бо я, ходячи між своїм людом, знаю, що в них у серцях.

— А який же кінець, Блазню богів? Який буде кінець? — спитав Ґанеша.

— Кінець буде такий, як був початок, о ледачий сину Шівин! Вогонь умре на вівтарях, а молитви на язиках, і врешті ви станете знов маленькими божками — божками джунглів, чиї імена шепотітимуть у хащах та в печерах мисливці на щурів і ловці собак — ганчір’яними божками, череп’яними ідолами дерев та сільських меж. як було спочатку. Такий кінець твій, Ґанешо, і Бхайронового простого люду.

— До цього ще дуже далеко, — буркнув Бхайрон. — Та й неправда це.

— Багато жінок цілувало Крішну. Вони й наказали йому такого, щоб потішити свої серця, коли приходила сивина, а він переказав нам, — промовив ледь чутно Бугай.

— їхні боги прийшли до нас, і ми їх змінили. Я взяв Жінку і зробив її дванадцятирукою. Отак ми переліпимо наново й усіх їхніх богів, — докинув Хануман.

— їхніх богів? До чого тут їхні боги, один чи три, чоловік чи жінка? Тут річ у людях. Це вони міняються, а не боги будівників мосту, — сказав Крішна.

— Хай буде так. Я навчив одного чоловіка молитися на вогняну колісницю, що стояла і дихала димом, і він не знав, що вшановує мене, — відказав Хануман-Мавпа. — Вони тільки трошечки змінять імена своїх богів. Я вестиму за собою будівників мосту, як і в давнину; Шіву будуть славити вчені, ті. що не вірять іншим ученим і зневажають їх; Ганеша матиме своїх махаджанів, а Бхайрон — ослячих погоничів, прочан та продавців цяцьок. Укоханий, вони тільки імена змінять, а таке ми бачили тисячу разів.

— Авжеж, вони тільки імена змінять, — відгукнувся Ґанеша; одначе всі боги збентежено заворушились.

— Ні, вони змінять не самі імена. Тільки мене одного вони не зможуть убити, поки сходитимуться докупи дівчина і юнак або поки після зимових дощів наставатиме весна. Недарма, о Небесні, ходив я по землі. Мої люди ще самі не знають, що їм відомо, але я жив з ними, а тому читаю в їхніх серцях. Великі Царі, початок кінця вже народився. Вогняні колісниці вигукують імена справді нових богів, а не старих з новими іменами. Напивайтесь і наїдайтесь! Купайте ваші лиця в диму з вівтарів, поки вони ще не захололи! Приймайте жертви і слухайте бубни та цимбали, о Небесні, поки є ще квіти й співи. За людським рахунком кінець ще далеко, але ми, відущі, вважаємо, що він настане сьогодні. Я своє сказав.

Молодий бог умовк, і його брати довго дивились одне на одного в мовчанці.

— Такого я ще не чув, — зашепотів Піру на вухо своєму товаришеві. — Правда, часом, коли я мастив вали в машинному відділі «Гуркха», мене брав сумнів, чи справді наші жерці такі мудрі… Вже світає, сахібе. Вранці вони щезнуть.

Жовте світло розливалось по небу, темрява відступала, і гук річки стихав.

Раптом Слон голосно засурмив, ніби його вдарив погонич.

— Нехай судить Індра. Батьку Всього, говори! Що це ми чули? Чи таки Крішна бреше? Чи…

— Ви ж знаєте, — сказала Антилопа, підводячись. — Ви знаєте Загадку Богів. «Коли Брахма[98] доснить свої сни, небо, і земля, і пекло щезнуть». Тіштеся. Брахма ще снить. Сни приходять і відходять, і природа їхня міняється, але Брахма ще снить. Крішна занадто довго ходив по землі, і все ж я люблю його ще дужче за ту байку, що він нам оповів. Боги міняються. Укоханий, — усі, крім Одного!

— Атож, усі, крім Одного, що сіє любов у людських серцях, — відповів Крішна, зав’язуючи пояс. — Почекайте ще трошечки, і самі побачите, чи збрехав я.

— Справді — ще трошечки, як ти кажеш, і ми побачимо. Іди ж до своїх хатин, Укоханий, і далі бав молодят, бо Брахма ще снить. Ідіть, діти мої! Брахма снить, і поки він не прокинеться, боги не умруть.

— Куди вони ділися? — спитав охоплений побожним страхом лашкар, ледь тремтячи з холоду.

— Бозна! — відповів Фіндлейсон.

Уже зовсім розвиднилось, але на мокрій землі під піпалом не було ані сліду ратиць чи лап. Тільки папуга верещав у гіллі, тріпотів крильми і струшував додолу рясні краплі.

— Вставаймо! Ми геть закоцюбли. Мабуть, опій уже вийшов з нас. Ти можеш іти, сахібе?

Фіндлейсон зіп’явся на ноги й обтрусився. Голова в нього боліла й паморочилась, однак дія опію вже минулась, і, хлюпаючи собі на чоло водою з калюжі, начальник будівництва Кашійського мосту думав, як це він попав на цей острівець і чи пощастить їм сьогодні вернутись, а головне — чи встояв його міст.

— Піру, я нічого не пам’ятаю. Я сидів під баштою, дивився на річку, а тоді… Нас змило повінню?

— Ні. Баржі відірвались, і ти, сахібе, кинувся їх швартувати.

Якщо сахіб забув про опій, Піру не мав ніякої охоти нагадувати йому.

— Чи так мені здається… правда, було темно… та тебе зашморгнуло кінцем троса й скинуло в баржу. Ну, а я теж ускочив у ту баржу — бо це ж ми вдвох, та ще з Гічкок-сахібом, збудували наш міст, — і нас понесло за водою, мов верхи на коні, а тоді баржа налетіла на цей острівець, розбилась, і нас викинуло на берег. Я зняв великий крик, коли баржу відносило, і Гічкок-сахіб напевне вже шукає нас. А щодо мосту, то поки його будовано, так багато людей умерло, що він не може завалитись.

За бурею настала палюча спека, що гнала з мокрої землі всі смороди, і в ясному сонячному світлі неможливо було думати про нічні примари. Фіндлейсон дивився на річку, в бік мосту, аж поки очі заболіли від блиску текучої води. Ані берегів, ані мосту не було видно.

— Далеко ж нас занесло, — сказав він. — Диво, що ми не потонули сто разів.

— То невелике диво, бо ніхто не вмирає раніше призначеного йому часу. Я бачив Сідней, бачив Лондон і ще двадцять великих портів бачив, але… — Піру озирнувся на мокрий, побурілий храмик під шпалам. — Але ніхто в світі ще не бачив того, що ми тут бачили.

— А що ж?

— Хіба сахіб забув? Чи богів можемо бачити тільки ми, темношкірі?

— У мене була пропасниця… — Фіндлейсон