Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

поставив пляшку на стіл. Йому захотілося встати й піти геть, але він сидів. Зусиллям волі він примусив себе залишитися. Надто часто він відводив погляд і нічого не хотів знати. Та й не тільки він — так чинили й сотні тисяч інших, сподіваючись хоч цим заспокоїти свою совість. Він не хотів більше відводити погляд. Не хотів викручуватись, через це він і не йшов досі у відпустку.

— Хочеш ще по одній? — запитав Альфонс.

Гребер кинув погляд на Гайні, що саме задрімав.

— Він ще й досі в СД?

— Уже ні. Тепер він тут.

— Де?

— Обершарфюрер у концтаборі.

— У концтаборі?

— Атож. Випий іще трохи, Ернсте! Такими молодими більше не зустрінемося! Побудь з нами. А то завжди відразу тікаєш!

— Ні, — мовив Гребер, і далі розглядаючи Гайні. — Більше не тікатиму!

— Нарешті я почув від тебе розважливе слово. Що ти питимеш? Знов горілку?

— Ні. Налий кминової або коньяку. Горілки годі.

Гайні поворухнувся.

— Яка там горілка, — пробелькотів він. — Таке добро переводити! Горілку ми самі хлебтали. Ні, ми наливали бензин. Він і горить краще.

Гайні блював у ванній кімнаті. Альфонс із Гребером стояли біля дверей. На світлому небі купчилися білі баранці хмар. У березняку співав дрізд — невеличкий чорний клубочок із жовтим дзьобиком і голосом, у якому бриніла сама весна.

— От урвиголова цей Гайні, га? — озвався Альфонс. Він мав вигляд хлопчика, що говорив про кровожерного вождя індіанців — з жахом, але захоплено.,

— Урвиголова з людьми, які не можуть захищатися, — відповів Гребер.

— У нього пошкоджена рука, Ернсте. Саме тому його не взяли на фронт. Його покалічили в тридцять другому році підчас однієї сутички з комуністами в залі. Того він такий шалений. Боже мій, що він нам розповів, га?!

Альфонс знову затягнувся догорілою сигарою, яку закурив ще тоді, коли Гайні почав вихвалятися своїми подвигами. Від захоплення він просто забув про неї.

— От здорово, еге ж?

— Авжеж, здорово. Ти хотів би подивитися на таке?

Біндинг на мить задумався. Потім замотав головою.

— Мабуть, ні. Хіба що один раз, аби побачити. Правду кажучи, я людина іншої вдачі. Надто романтичної, Ернсте.

У дверях з’явився Гайні. Він був блідий, наче з хреста знятий.

— Служба! — проревів він. — Уже пізно! Якраз пора! Ну, сьогодні ця свинота одержить на горіхи!

Спотикаючись, він побрів стежкою через сад. Дійшовши до хвіртки, поправив кашкета, випростався і, мов чапля, подибав далі.

— Не хотілося б мені зараз бути на місці того, хто потрапить у концтаборі в руки Гайні, — сказав Біндинг.

Гребер підвів погляд. Він подумав про те саме.

— Ти вважаєш, що все це правильно, Альфонсе? — спитав він.

Біндинг стенув плечима.

— Це зрадники народу, Ернсте. Недаремно ж вони опинилися там.

— Бурмайстер теж був зрадником народу?

— Ні.

Альфонс засміявся.

— То були особисті рахунки. Та й потім, з ним нічого не сталося.

— А якби сталося?

— Тоді йому не пощастило б. У наші дні, Ернсте, не щастить багатьом. Наприклад, тим, що потрапляють під бомби. П’ять тисяч убитих тільки в нашому місті. Це люди кращі від тих, що сидять у концтаборі. То чому мене має обходити те, що там діється? Я за це не відповідаю. Ти також ні.

Кілька горобців, цвірінькаючи, прилетіло до басейну для птахів на лужку. Один із них сів на воду й затріпотів крилами, і тієї ж миті решта зробили те саме.

Альфонс уважно стежив за горобцями. Здавалося, він уже забув про Гайні.

Гребер дивився на задоволене, незворушне обличчя і раптом збагнув, які безнадійні справедливість і співчуття: їм судилося завжди розбиватися об байдужість, егоїзм і страх. Він зрозумів також, що й сам він не виняток, що й він заплутаний у все це якимсь таємним, нез’ясовним і страшним чином. У нього було таке враження, ніби його з Біццингом єднає щось незриме, незбагненне, хоч він і намагався не думати про це.

— Щодо відповідальності, Альфонсе, то не так це просто, як здається, — промовив похмуро Гребер.

— Але ж, Ернсте! Годі просторікувати! Кожен несе відповідальність лише за власні вчинки. До того ж якщо вони не були передбачені наказом!

— Розстрілюючи заложників, ми стверджуємо протилежне: що вони несуть відповідальність за вчинки інших.

— А ти розстрілював заложників? — спитав Біццинг, зацікавлено повернувшись до Гребера.

Гребер не відповів.

— Заложники — це виняток, Ернсте. Це необхідність.

— Усе необхідність, — гірко проказав Гребер. — Тобто все, що ми робимо самі. Звичайно, не те, що роблять інші. Коли ми бомбардуємо якесь місто, це викликано стратегічною необхідністю; а коли це роблять інші — то вже підлий злочин.

— Саме так! Нарешті ти в усьому розібрався! — Альфонс хитро примружився і поглянув на Гребера. На його обличчі з’явилася задоволена усмішка. — Саме це й називається сучасною політикою! «Справедливе те, що корисне для німецького народу», — сказав імперський міністр юстиції. А йому й карти в руки. Ми лише виконуємо свій обов’язок. Відповідальності ми не несемо. — Він нахилився. — Ось, ось він — дрізд! Уперше купається! А горобці тікають.

Несподівано Гребер побачив перед собою Гайні. Вулиця була безлюдна; крізь огорожі в садах виднілися плями сонця, жовтий метелик пурхав над самісінькими піщаними доріжками, що обрамляли брукований тротуар, а попереду, метрів за сто, за ріг повертав Гайні. Гребер пішов піщаною доріжкою. Хоча навколо панувала глибока тиша, кроків його не було чути. «Якби кому-небудьздумалося порішити Гайні, кращої нагоди й нетреба, — подумав Гребер. — Навколо жодної душі. Вулиця наче вимерла. Можна майже нечутно підкрастись до нього по піску. Гайні нічого не помітить. Його не важко повалити на землю, а потім задушити чи заколоти. Постріл зчинить багато шуму та приверне увагу людей. Гайні слабак, його легко задушити».

Гребер помітив, що сам мимоволі наддав ходи. Навіть в Альфонса не виникло б жодної підозри. Той подумав би, що хтось просто помотався Гайні. Підстав для цього достатньо. Це надзвичайна нагода помститися. Удруге вона навряд чи й трапиться. Це також нагода без помсти знищити вбивцю, який через годину знущатиметься із заляканих, беззахисних людей.

Гребер відчув, що в нього спітніли долоні. Йому раптом стало дуже жарко. Він дійшов до рогу й побачив, що відстань між ним і Гайні скоротилася метрів на тридцять. Кругом усе ще було безлюдно. Якщо він швидко наздожене його по піску, за хвилину з усім буде по-кінчено. Він заколе Гайні й утече.

Гребер відчув, як його серце гупає, немов молоток. Воно гупало так голосно, що на мить йому здалося, ніби Гайні чує його удари. «Що це зі мною діється? — подумав Гребер. — Яке мені діло до