Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

у дурні пошив. Всі реготали, аж мало за животи не бралися. Макамук обернувся і, похиливши голову, поплентався геть. Він знав, що віднині його ніхто не зватиме Макамуком Для всіх він буде Пошитий у дурні. Це ганебне тавро залишиться на ньому аж до смерті. І коли б не збиралися індіанські племена — навесні ловити лососів чи влітку вимінювати крам, від багаття до багаття переходитиме розповідь про те, як супокійно вмер мисливець за хутром, від єдиного вдару руки Пошитого в дурні.

— А хто такий цей Пошитий у дурні? — причулося йому, як уже питає котрийсь знахабнілий жовторотик.

— А-а, Пошитий у дурні,— пролунає відповідь, — це той, що колись його звано Макамуком, поки він не відрубав голови мисливцеві за хутром.

ПОГАСЛЕ БАГАТТЯ

День тільки заповідався, холодніш і сірий — дуже холодний і дуже сірий, — коли чоловік збочив з утоптаної стежки подовж Юкону і почав видиратися на високий берег, де ледве помітний слід провадив на схід густим ялиновим підліском. Берег був крутий, і чоловік, досягані краю, спинився відітхнути, виправдуючись перед собою тим, що хоче глянути на годинника. Стрілки показували дев’яту годину. Сонце ані проблискувало, дарма що на небі не було жодної хмаринки. День випав ясний, а проте здавалося, ніби якась невидима запона огорнула все навколо, — якийсь непомітний морок робив його сірим. І все тому, що не було сонця. Та це не турбувало чоловіка. Він звик жити без сонця. Воно сховалося вже багато днів тому, і чоловік знав, що мине ще не один день, поки той ясно-сяйний круг визирне на півдні понад обрієм і вмить сховається.

Чоловік оглянувся назад, туди, звідки прийшов. Юкон, завширшки з милю, ховався під трифутовою кригою. Поверх тієї криги лежав такий самий завтовшки шар снігу, рівний і білий; лише невеличкі хвилі позначали місця, де були крижані зашерети, сковані морозом. На північ і на південь, скільки око сягало, скрізь було біло-білісінько, тільки попід зарослим ялиною островом звивалася темна смужка; вона бігла з півдня й тяглася геть на північ, зникаючи за другим, так само зарослим ялиною островом. Та тоненька, як волосина, смужка була стежкою, головним шляхом, що простягся на п’ятсот миль у південному напрямку до Чілкутського перевалу, до Даї та Солоної Води, і на сімдесят у північному до Доусона, і ще на тисячу миль до Нулато, і далі до Сент-Майкла на Берінговому морі — півтори тисячі миль снігової дороги.

Але все те — таємнича, тоненька, мов волосина, стежка, що їй і кінця не видно було, ясне небо без сонця, пекучий мороз, дивний, мов чарами повитий, краєвид, — усе те не вражало подорожнього. Не тому, що він здавна призвичаїш її до цього. Нін був на півночі нова людина, чечако, і зимував тут уперше. Просто йому бракувало уяви. То був чоловік метикуватий і спритний у життєвих справах — тільки в життєвих, але не в царині думки. Було п’ятдесят градусів під нулем, себто вісімдесят із чимось градусів морозу. Для чоловіка це означало, що надворі дуже холодно і що йому буде важко в дорозі, та й усе. Цей мороз не збудив у ньому роздумів про те, яка тендітна істота людина, здатна жити лише в певних вузьких межах тепла й холоду; не замислився він і над такими речами, як віра в безсмертя та місце людини у всесвіті. П’ятдесят градусів під нулем означало для нього лютий, пекучий мороз, від якого треба захищатися — себто мати рукавиці, навушники, теплі мокасини та грубі шкарпетки. П’ятдесят градусів під нулем було тільки п’ятдесят градусів під нулем, та й годі. Чоловік нездатний був піднестися думкою, що це може означати щось більше.

Рушаючи далі, він мимохідь плюнув. І здивувався, почувши, як дзвінко хруснула слина, замерзаючи в повітрі. Він плюнув ще раз. І знову слина хруснула, ще не встигнувши впасти на сніг. Він знав, що при п’ятдесяти градусах під нулем слина хрущить, як падає на сніг, але тепер вона хруснула, не долетівши додолу. Отже, було більше, ніж п’ятдесят під нулем, — і невідомо, наскільки більше. Та, врешті, це байдуже. Він-бо знав, скільки треба йти до займанки на лівому рукаві Гендерсонового потічка, де вже мали чекати свої хлопці. Воші завернули туди від річки Індіяни, а він подався околишнім шляхом, щоб довідатись, чи можна буде навесні сплавити дерево з островів на Юконі.

До табору він дійде годині о шостій; правда, вже смеркне, але там чекатимуть хлопці, палахкотітиме багаття і приготована буде вечеря. А сніданок — він намацав під курткою торбинку, — сніданок ось, під сорочкою, загорнений у хустину. А то пампушки замерзли б. Чоловік задоволено всміхнувся, згадуючи про смачний сніданок. Кожна пампушка, що й так уже добре вварилася в смальці, була ще розрізана навпіл і перекладена товстими шматками підсмаженого сала.

Він пірнув у густий ялинник. Стежка була ледь помітна. Мабуть, давно вже ніхто сюдою не йшов, бо останній слід припав снігом десь на фут завгрубшки. Чоловік радий був, що мандрує без санок, упорожні. Та й справді, він нічого не мав при собі, тільки загорнений у хустину сніданок. А таки дуже холодно, подумав він, розтираючи рукавицею задубілий ніс та вилиці. Чоловік мав бороду й вуса, що густо вкривали щоки й підборіддя, проте не захищали широких вилиць і гострого носа, задерикувато виставленого на мороз.

Слідом за чоловіком біг великий, сірий на масть, місцевої породи пес-вівчур, що ні виглядом, ні вдачею не відрізнявся від свого брата вовка. Собаку пригнічував той страшний холод. Він розумів, що не час тепер мандрувати. Інстинкт казав йому більше, ніж чоловікові розум. Бо насправді було не п’ятдесят градусів під нулем, не шістдесят, ба навіть не сімдесят, а сімдесят п’ять. Якщо, рахуючи за Фаренгейтом, точка замерзання на тридцять другому градусі під нулем, то тепер було сто сім градусів морозу. На термометрах собака не розумівся. Може, в голові його не було такого ясного уявлення про холод, як у людини. Але собака мав інстинкт. Його посів невиразний страх, що насувається якась небезпека, і він пригноблено плентався ззаду, ловлячи кожний рух свого господаря, немов сподівався, що чоловік вернеться назад до табору або пошукає затишку й розпалить багаття. Собака знав, що таке вогонь, і прагнув вогню, а як ні, то хоч закопатися десь під сніг і зберегти своє власне тепло.

Пара від подиху в собаки дрібного памороззю осідала йому на шерсті, а надто на морді та віях. Руда борода й вуса подорожнього також