Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

class="p1">Холод пробіг між лопатками. Ще вчора він, Миша, заходив до цієї хати. І сьогодні цілком міг бути в ній. Або вона могла впасти вчора. Що ж це за вітер такий, що руйнує хати!

Миша швидко зрозумів. Коли він уперше зайшов до Щурової хати — позавчора — двері були трохи прочинені, тож він протиснувся досередини, не чіпаючи їх. А коли заходив учора, дверима прорив неглибокий рівчак у долівці, й вони почали вільно ходити на завісах. Вітер змусив їх грюкати, грюкати, аж поки вони розвалили всю хату. Отож недаремно люди кажуть: не ходи до покинутої хати. Не даремно.

А от і блискавки. Та ще й які! Просто шматують небо, крають його, розрізають. І гортанно гарикає грім.

Коли пішов дощ, Миша довідався про це перший. Ще б пак! Через худу стріху полило просто на нього. Миша відсунувся туди, де не крапало. Треба було б сходити до хати й принести бодай ночви — підставити. Бо зараз потече й до хати. Ну й хай тече! Хай вона знає, як ображати чоловіка. Раз спробує, тоді знатиме.

А тоді вона сама принесе ночви й каганець і знайде його тут. Іще гірше. І сховатися від неї нікуди. І до Щурової хати не сховаєшся. Нема Щурової хати. Мишу охопив невимовний розпач. Ніде йому місця немає! А головне, що обурювало, — уже третій день його немає вдома, а вона й досі не почала його шукати, нікому нічого не сказала. Так наче він часто зникав із дому на цілих три дні. Та він ніколи й ночі не провів поза домівкою! А вона так!..

Дощ періщив несамовито. Часу до тієї миті, як почне крапати на Помидору, вже не лишалося. Дощ — це добре. Дощ у дорогу — це щаслива прикмета. До того ж звірина в лісі під дощем не ходить. Не годиться, звичайно, виходити в путь серед ночі, але ранок не за горами. Вранці зійде сонце й обсушить відважного мандрівника.

Забравши торбу з припасами, зброю, куфайку й капелюха, Миша тихцем пробрався до драбини, обережно спустився під зливою і так, мокрий і зацькований, вирушив до лісу.

Яке літо краще?

З усього села приходили люди скаржитися на грозу. Там вона зламала дерево, там зірвала стріху, там завалила паркан. Усі були в бруднющих черевиках, а Вухань і сам придибав не кращий за черевика. Десь по дорозі послизнувся, з’їхав у калюжу й тепер мав весь правий бік такого кольору, що всі мимоволі принюхувалися.

Лисий щонайперше послав його разом із Петрусем перевіряти громовідводи. Дав Петрусеві шмат березової кори, якої Василько натягав незрозуміло навіщо повну хату, загострену паличку й наказав позаписувати, в якій хаті які негаразди. Вже з дверей повернув їх і додав, що хай записують усі негаразди — не тільки з громовідводами.

Наталочку послав до кузні, щоб погамселила в било. Вона побігла, й щасливішої людини, здається, не було в усьому селі. Кому ж не хочеться покалатати в било скільки заманеться!

Леля весь час дивилася на нього широко розкритими очима, ні про що не питала, але, схоже, й так усе розуміла. Хоча що вона могла розуміти? Вночі спала, тож не знала нічого про передгрозову пригоду на подвір’ї. І все ж мовчки дивилася, безперечно, про щось здогадуючись. А може, просто помітила, що Лисий мов не при собі. Дає всім завдання, а думає про інше. Про що?

Аж ось загуло било. Лисий підвівся перший, за ним решта людей, і всі пішли до Лисої криниці, де вже почав збиратися народ.

Дехто спершу подався до кузні, а потім люди збагнули, що там усе одно на всіх місця б не вистачило.

А Наталочка, прибігши від кузні, вже не була така щаслива. Коли калатала, думала, серце від радості вискочить із грудей. А покалатала — й заспокоїлася. Щастя не буває довгим.

Утім, з останнім твердженням міг би посперечатися Глина. Він дуже полюбляв великі зібрання. Хтось чимось поділиться, хтось за вухом почухає, хтось — і така радість трапляється — може якусь палицю кинути. Буде по що збігати. Хоча про палку він так подумав, узагалі. Ясно, що коли навколо криниці така сила людей, куди ж ти кинеш ту палицю! Та й не розженешся тут — ще хто наступить мимохіть. Але й без бігання за палкою є багато щастя.

А запахи! Всі ж люди пахнуть по-різному. Такого запаху, як у Лелі, звісно, немає ні в кого, та все одно — й інші пахнуть цікаво. І земля пахне по-різному: одна річ сухий пісок і зовсім інша — втоптаний ґрунт після дощу.

— Лисий! Що це там наш Петрусь із Вуханем попід стріхами лазять? Може, кого шукають? — гукнув хтось із натовпу.

— Ага, приховане срібло! — відповів так само невидимий хтось. — Лисий знову на вовкулаків іти надумав.

— А чого, з Лисим я пішов би. Цікаво ж побачити все те, про що Василько розповідав.

— А де Василько?

— Тут я, — озвався хлопчик.

— Може, ще що розкажеш?

— Справді, Васильку, розкажи щось! — уже й жінки причепилися.

— Та годі вже вам, — стиха сказав Лисий, і всі замовкли. — Хіба ж до розваг? Хто пам’ятає таку грозу й таку бурю?

Ніхто не відповів.

— От бачите. А зима яка була! Що ж нам від літа чекати?

— Охо-хо! — зітхнув Опенько. — Цього ніхто не знає. Воно ніби після холодної морозної зими мусить бути сухе й спекотне літо. А гроза… навіть не на цвіт, а до цвіту…

— То що робитимемо? — знову спитав Лисий.

— А що ж тут зробиш! Погоди не зміниш.

— Це зрозуміло. Але ж до неї можна підготуватися.

Опенько захихотів.

— Як же ти підготуєшся, коли ніхто не знає, чого від неї чекати? Он зима яка була! Хіба ж хто знав?

Народ згідно загомонів. Справді, погоди не передбачиш.

— Так може, треба готуватися до найгіршого? — задумливо запропонував Лисий.

— Хех! — пхикнув Опенько. — А що найгірше? Дощове чи спекотне? І те, й те погано.

— Це правда! Так воно і є! — підтримали його односельці.

— Але цього року на дощове літо не дуже скидається, — роздумливо мовив Лисий. — Чи я помиляюся?

У відповідь загомоніло кілька голосів, мовляв, так, не дуже. Швидше за все літо буде посушливе.

А далі розмова припинилася, бо з нелюдським лементом прибігла несамовита Помидора.

— Рятуйте! Рятуйте!! Лисий! Людоньки! Та що ж це таке! Рятуйте!!! Мишу вбило!

Куди подівся Миша?

Помидора була розпашіла після довгого бігу по вулицях і вигляд мала швидше здивований, ніж зляканий.