Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

як він або Молотов підписали багато інших): «Я піднімаю кількість в’язнів першої категорії у Красноярському краї до 6600». На одному із засідань політбюро у лютому 1938 року НКВД України було дано дозвіл на арешт додаткових 30 тисяч «куркулів та інших антирадянських елементів»[355].

У радянському суспільстві дехто схвалював нові арешти: несподіване відкриття існування величезних кількостей «ворогів», багато з яких посідали найвищі партійні місця, пояснювало, чому — незважаючи на Великий сталінський перелом, незважаючи на колективізацію, незважаючи на п’ятирічку — Радянський Союз залишався таким бідним і відсталим. Більшість, однак, була надто налякана і збентежена видовищем зізнань славних революціонерів і зникненням сусідів для того, щоб взагалі висловлювати якісь думки стосовно того, що діється.

У ГУЛАГу чистка в першу чергу позначилася на табірних начальниках — багатьох із них було знищено. Якщо для решти країни 1937 рік буде пам’ятним як рік, коли Революція пожирала своїх дітей, то у системі таборів його могли пам’ятати як рік, коли ГУЛАГ поглинав своїх засновників, починаючи від самої гори: Генріх Ягода, шеф таємної поліції, на якому лежала найбільша відповідальність за розширення табірної системи, був засуджений і розстріляний 1938 року, після того, як він просив про помилування у листі до Верховної Ради. «Помирати тяжко, — писала людина, яка послала на смерть так багато інших людей — Перед усім народом і партією я стою на колінах і прошу помилувати мене, зберегти мені життя»[356].

Наступник Ягоди, малорослий Микола Єжов (він мав усього півтора метра зросту), відразу ж почав прибирати друзів і підлеглих Ягоди з НКВД. Не обійшов він увагою і родину Ягоди — як це буде з родинами багатьох інших — було арештовано його дружину, батьків, сестер, племінників і племінниць. Один з них згадував реакцію своєї бабусі, матері Ягоди, у день, коли було вислано всю їхню родину:

«"Якби лише Гена [Ягода] міг бачити, що вони з нами роблять", — сказав хтось тихо.

Несподівано бабуся, яка ніколи не підвищувала голосу, повернулася до порожньої квартири і голосно загукала: "Будь він проклятий!" Вона переступила поріг і грюкнула дверима. Звук котився сходами, як луна цього материнського прокляття»[357].

Багато табірних начальників і адміністраторів, яких плекав і яким сприяв Ягода, розділили його долю. Разом із сотнями тисяч радянських громадян їх звинувачували в участі у розгалужених змовах, арештовували і допитували в заплутаних справах, у яких могли проходити сотні людей. Одну з найяскравіших таких справ було організовано навколо Матвія Бермана, керівника ГУЛАГу з 1932 по 1937 рік. Багаторічне служіння партії — вступив він до лав більшовиків 1917 року — не допомогло. У грудні 1938 року НКВД звинуватило Бермана в очолюванні «правотроцькістської підривної організації», яка створювала «привільні умови» для в’язнів у таборах, умисно ослаблювала «бойову і політичну підготовку» табірних охоронців (що призвело до великої кількості втеч) і здійснювала диверсії на будівництвах ГУЛАГу (що призвело до гальмування темпів).

Жертвою став не один Берман. По всьому Радянському Союзу начальники таборів і чільні адміністратори виявлялися членами однієї «правотроцькістської організації» і дуже швидко отримували свої вироки. У цих справах є щось сюрреалістичне: виглядає так, начебто всі страхи попередніх років — невиконання норм, погано побудовані дороги, погана робота споруджених в’язнями заводів — досягли божевільної кульмінації.

Наприклад, заступник начальника Ухтпечлагу Олександр Ізраїлєв отримав вирок за «перешкоджання зростанню видобутку вугілля». Полковника Олександра Полісонова, співробітника управління воєнізованої охорони ГУЛАГу, було звинувачено у створенні для охоронців «неможливих умов». Михайло Госкін, керівник будівництва залізниць ГУЛАГу, був звинувачений у розробці «нереальних планів» будівництва залізничної гілки Волочаєвка — Комсомолець. Керівника медичної частини ГУЛАГу Ісаака Гінзбурга було визнано відповідальним за високу смертність в’язнів і звинувачено у створенні для в’язнів-контрреволюціонерів особливих умов, які давали їм змогу отримувати дострокове звільнення на підставі хвороби. Більшість з цих людей були засуджені до смертної кари, і хоча декому вирок було замінено на тюремний або табірний термін, мало хто з них дожив до реабілітації 1955 року[358].

Вражаючу кількість найперших керівників ГУЛАГу чекала та сама доля. Колишнього начальника СЛОНу Федора Ейхманса, який згодом став начальником Особливого відділу ОГПУ, розстріляно 1939 року. Наступник Бермана на посаді керівника ГУЛАГу Ізраїль Плінер пропрацював на своїй посаді тільки рік: його також було розстріляно 1939 року[359]. Здавалося, ніби система шукала пояснення, чому вона працює так погано, вона шукала людей, яких можна було у цьому звинуватити. Чи, можливо, «система» — тут слово неправильне; можливо, то самому Сталіну потрібні були пояснення, чому його чудово сплановані підприємства рабської праці розвивалися так повільно і з такими нерівними результатами.

У цьому масовому нищенні були й цікаві винятки. Сталін сам контролював не лише те, кого арештовують, а іноді й вирішував, кого не арештовувати. Цікавий факт: незважаючи на загибель майже всіх своїх колег, Нафталі Френкелю вдалося уникнути розстрільної кулі. 1937 року він був начальником БАМлагу — Байкало-Амурської залізниці, одного з найбезладніших і найстрашніших таборів на Далекому Сході. Та коли у БАМлагу 1938 року було арештовано 48 «троцькістів», його чомусь серед них не було.

Його відсутність у списку арештованих стає ще дивнішою через той факт, що його критикували у табірній газеті, відкрито звинувачуючи у саботажі. Незважаючи на це, в Москві його справі не дали ходу. Місцевому прокуророві у БАМлагу, який вів справу Френкеля, зволікання здавалося незрозумілим. «Не розумію, чому це на це дослідування було накладено "особливу постанову" і від кого ця "особлива постанова" виходила, — писав він генеральному прокурору Радянського Союзу Андрію Вишинському, — Якщо ми не будемо арештовувати троцькістів-диверсантів-шпигунів, то кого нам тоді арештовувати?» Здається, Сталін усе ще мав усі можливості захищати своїх друзів[360].

Мабуть, найдраматичніша у 1937 році справа табірного начальства почалася наприкінці того року в Магадані, коли було заарештовано начальника Дальстрою Едуарда Берзіна. Як безпосередній підлеглий Ягоди, Берзін мав очікувати швидкого закінчення своєї кар’єри. Такі самі підозри мали у нього виникнути, коли у грудні НКВД призначило цілу групу його нових «заступників», серед них був майор НКВД Павлов, вищий за своїм рангом від самого Берзіна. Хоча Сталін часто таким чином представляв посадовцям, яких незабаром знімали, їхніх наступників, Берзін жодним чином не виявляв стурбованості. На честь прибуття корабля зі зловісною назвою «Микола Єжов», на якому до бухти Нагаєво припливла нова команда Дальстрою, Берзін організував виступ у порту духового оркестру. Потім він кілька днів показував своєму новому «особовому складу» господарство — незважаючи на те, що на нього фактично не звертали уваги, — перед тим,