Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

У Владивостоку він без жодних пригод вирушив транссибірським експресом до Москви. Берзін виїхав з Владивостока пасажиром першого класу, а в Москву він приїхав уже в’язнем. За 70 кілометрів від Москви, у місті Олександрові, поїзд несподівано зупинився. Серед ночі 19 грудня 1937 року Берзіна арештували на станційній платформі — не в столиці (можливо, для того, щоб не піднімати шуму) — і відвезли на Лубянку, в центральну московську тюрму, для проведення слідства. Невдовзі йому було висунуто звинувачення у «контрреволюційній диверсійно-шкідницькій діяльності». НКВД звинувачувало його у створенні «шпигунсько-диверсійної троцькістської організації на Колимі», яка буцімто переправляла золото японському уряду і брала участь у змові з метою захоплення російського Далекого Сходу японцями. Також його було звинувачено у шпигунстві на користь Англії і Німеччини. Начальник Дальстрою, судячи з усього, був дуже зайнятою людиною. Розстріляли його у серпні 1938 року в підвалі Лубянської тюрми.

Абсурдність звинувачень не заважала швидкому просуванню справи. Вже до кінця грудня Павлов арештував більшість підлеглих Берзіна. Начальник Сєввостлагу І. Г. Філіппов під тортурами зробив дуже докладні зізнання, в яких фактично фігурували вони всі. Він зізнався в тому, що 1934 року «завербував» Берзіна, і їхня «антирадянська організація» планувала повалення радянського уряду, з-поміж іншого, шляхом «збройного заколоту проти радянської влади на Колимі… підготовки і здійснення терористичних актів проти лідерів Комуністичної партії і Радянської держави… та заохочення широкомасштабного шкідництва». Потім перший заступник Берзіна Лев Епштейн зізнався у «збиранні таємної розвідувальної інформації на користь Франції і Японії та здійсненні саботажу, диверсій і шкідництва». Головного лікаря магаданської поліклініки звинуватили у «зв’язках з ворожими елементами і двурушниками». Справа Берзіна для сотень пов’язаних з ним людей, від географів до чиновників та інженерів, вилилася у страти або тюремні вироки[361].

Члени колимської еліти не були єдиними представниками влади, знищеними у 1937 і 1938 роках. На кінець 1938 року Сталін «вичистив» з Червоної армії багатьох провідних воєначальників, зокрема заступника народного комісара оборони маршала Тухачевського, командарма Йона Якіра, командарма Уборевича та багатьох інших разом з їхніми дружинами і дітьми. Більшість із них було розстріляно, проте дехто отримав табірні вироки[362]. Схожою була і доля Комуністичної партії. Чистка торкнулася не тільки потенційних ворогів Сталіна у партійному керівництві, а й провінційної еліти, перших партійних секретарів обласних комітетів, голів місцевих і обласних рад та керівників великих підприємств і установ.

Ця хвиля репресій у деяких місцях і для деяких соціальних прошарків була такою суворою, що, як пізніше писала Олена Сидоркіна, котру саму арештували у листопаді 1937 року, «ніхто не знав, що буде завтра. Люди боялися говорити одне з одним чи зустрічатися, особливо родини, у яких батька чи матір вже "ізолювали". Рідкісні особи, достатньо відчайдушні для того, щоб виступити на захист арештованих, самі автоматично ставали кандидатами на "ізоляцію"»[363].

Та не всі загинули і не всі табори було понищено. Насправді не таким відомим табірним начальникам жилося навіть трохи краще, ніж середньому співробітникові НКВД, як це показує випадок протеже Ягоди В. А. Барабанова. 1935 року, коли він був заступником коменданта Дмитлагу, Барабанова разом з його колегами арештували за появу в таборі «у нетверезому стані». В результаті він Втратив роботу, отримав невеликий термін ув’язнення і 1938 року, коли відбувалися масові арешти поплічників Ягоди, працював у віддаленому таборі на Далекій Півночі. У тому хаосі про нього забули. 1954 року йому вибачили прихильність до чарки і знову вивищили — до заступника керівника всієї системи ГУЛАГу[364].

Але у табірному фольклорі 1937 рік відобразився не тільки як рік Великого терору; це також був рік повного зникнення пропаганди перевиховання злочинців; про це зовсім перестали навіть говорити. Почасти це може пояснюватися загибеллю і арештами тих, хто брав у цій кампанії найактивнішу участь. Зник Ягода, все ще пов’язаний у масовій свідомості з Біломорським каналом. У червні 1936 року несподівано помер Горький. І. Л. Авербаха, співавтора Горького по книжці «Канал імені Сталіна» і автора книжки «Від злочину до праці», наступного тому, присвяченого каналу Москва-Волга, було звинувачено у «троцькізмі» і у квітні 1937 року арештовано. Те саме сталося і з багатьма іншими письменниками, що під керівництвом Горького брали участь у підготовці книжки про Біломорський канал[365].

Однак така зміна має і глибші причини. З радикалізацією політичної риторики і посиленням політичних переслідувань змінювався також і статус таборів, де сиділи небезпечні політичні в’язні. І в країні, охопленій параноєю та шпигуноманією, саме існування таборів для «ворогів» і «шкідників» якщо й не стало повністю секретним (у 1940-х роках для багатьох радянських міст звичайним явищем були в’язні, що працювали на будівництві доріг і житла), то принаймні вже не обговорювалося публічно. П’єса Миколи Погодіна «Аристократи» 1937 року була заборонена; вона знову на короткий час повернулася до театральних репертуарів тільки 1956 року, вже після смерті Сталіна[366]. До списків заборонених книжок також було внесено і «Канал імені Сталіна» Горького; причини цього залишаються неясними. Можливо, нове начальство НКВД не могло більше терпіти барвистого славослів’я на адресу опального Ягоди. Чи, може, яскраве зображення успішного перевиховання «ворогів» більше не мало сенсу в епоху, коли весь час з’являлися нові вороги і коли сотні тисяч їх замість перевиховання страчувалися. Та й, звісно, історії про милих всезнаючих чекістів не дуже поєднувалися з масовими чистками в НКВД.

Не бажаючи видаватися недостатньо ревними у виконанні завдання ізоляції ворогів режиму, московські керівники ГУЛАГу видали нові таємні внутрішні інструкції, які вимагали нових значних витрат. Усю кореспонденцію тепер необхідно було надсилати зі спецкур’єрами. Тільки 1940 року кур’єри НКВД мали доставити 25 мільйонів таємних пакетів. Ті, хто писали листи у табори, тепер писали їх на поштові скриньки, тому що таємницею стало місцезнаходження таборів. Самі табори зникли з карт. Навіть у внутрішній кореспонденції НКВД вони називалися евфемізмами — «спеціальними об’єктами» (спецобъект) або «підрозділами» (подразделение) — з метою приховання їх справжньої діяльності[367].

Для конкретніших випадків, як щодо таборів, так і щодо діяльності їх в’язнів, НКВД розробило складний шифр, який міг використовуватися у відкритих телеграмах. Ці кодові слова перелічуються у документі НКВД 1940 року; деякі з них позначені ексцентричною творчістю. Вагітні жінки мали називатися «книжками», а жінки з дітьми — «рецептами». З іншого боку, чоловіків слід було називати «рахунками». Вислані були «сміттям», а в’язні під слідством — «конвертами». Табір був «трестом», а підрозділ табору — «заводом». Один із таборів мав кодову назву