Читати книгу - "Знахар"

і гнів, коли вона думала про ті зальоти.

— Ех, ти, старий, — говорила вона, придивляючись до знахаря. — І чого це тобі закортіло? Хіба ж вона для тебе? Та схаменися! От, що! До якої роботи вона вдатна? Ходиш до неї та й ходиш, а що виходиш? Тобі баба потрібна здорова, роботяща, а не така білоручка.

— Точнісінько така, як ти, — підсміхалася Ольга.

— А хоч би й так! Хоч би й так! — Зоня войовничо брала руки в боки. — Я й не відпираюся. Чим я гірша за тамту? Що не така молода? То й що? Ти сам подумай, Антонію, нащо тобі така молода? Та ще й із містечка! З фанаберіями. У капелюшку. Гріх тобі буде!

— Та замовкни ти, дурна! — озвався нарешті роздратовано знахар.

І йшов геть, бурмочучи:

— І що в цієї дурепи лишень на умі!

Насправді Зонине базікання він уважав переливанням з пустого в порожнє. Він і в гадці не мав брати собі дружину. До жінок відчував неприязнь, проте ніколи не замислювався над її походженням, побоювався їх і трохи зневажав. Та коли йшлося про Марисю з Радолишок, справа була цілком інакшою. Марися була геть не схожою на інших. Настільки несхожою, що йому здавалося недоречним саме порівняння її з жінками взагалі. Сама Зонина думка про його одруження з Марисею була такою безглуздою, що й згадувати не варто. Якщо він і згадував, то лише щоб зрозуміти, звідки таке зродилося в її недолугій голові.

Що він бував у крамниці? Ну, бував, то й що з того? Що часом якийсь гостинець Марисі дарував? А хіба йому не вільно? Що любив з нею побалакати? Певне, що волів з Марисею, аніж із кимсь іншим, але не на те, щоб дурниці молоти… Біднятко, дівчина, майже дитина, ще й самотня, сирітка. Хіба є щось погане в його сердечності? Тим більше, що все це від щирого серця, без жодної корисливості? Зрештою, він відчував, що й вона його щиро полюбила. Якби було інакше, хіба вітала б вона його завжди так радісно, хіба затримувала б у крамниці надовго, звіряла йому свої печалі й негаразди?

А останнім часом їх у Марисі не бракувало. Із самого понеділка вона була мовби пригасла, а коли настав четвер, Антоній Косиба відразу помітив, що вона плакала.

— Що ж, дитинко, — запитав він, — знову лихі люди жити не дають?

Вона похитала головою.

— Ні, стриєчку Антонію! Не те! Просто через увесь цей скандал нещастя сталося.

— Із ким? — занепокоївся він.

— А з Войдиллом, лимарем.

— Яке ж нещастя?

— Певне, молодий пан Чинський довідався від когось, що цей екс-семінарист мене образив і про ту бійку. Тож, коли вчора лимар відіслав до Людвикова візок з готовим замовленням, то нового замовлення вже не отримав. Старого Пана-добродія досі в містечку не було. Він їздив до Вільна й щойно вчора повернувся. І коли бричка порожня приїхала, то спитав:

— А де ж робота?

А візник йому відказує:

— Пані в Людвикові переказувала, що вже роботи для вас не буде.

— Чого це не буде? Невже фабрику закривають?

— Фабрику не закривають, — візник йому на те. — Але за те, що ваш син їхнього панича образив, то вона й не хоче вам роботи давати.

Знахар кахикнув.

— Це несправедливо. Хіба ж батько за сина може відповідати? Син лобуряка, проте батько чоловік порядний і нічого не завинив.

— Авжеж, — погодилася Марися. — Я йому те саме сказала.

— Кому це?

— Панові-добродію. Він таке від візника почувши, почав допитуватися й дізнався, як воно було. Тоді спершу пішов до пана Собека, потиснув йому руку й сказав, що той слушно вчинив з його сином, а тоді прийшов до мене.

— І чого йому було треба?

— Спочатку він суворо на мене подивився й сказав: «Я прийшов перепросити за поведінку мого Зенона. Лиха й нерозумна він людина. Його слід було покарати, негідника, а що він від пана Собека отримав, то це ще й мало. Я розумію, каже, що він не мав права вас, тобто мене, ображати. Зась йому до того, що ви робите. Пані Шкопкова вами опікується, це її право, а не цього дармоїда. І якби ви прийшли поскаржитися до мене, він би своє отримав. Але, каже, ви поскаржилися молодому панові з Людвикова, і тепер мене, старого, спіткало лихо геть безневинно, бо вони відмовили мені в замовленнях, а це більш як половина мого заробітку».

Знахар здивувався:

— Адже ви не скаржилися молодому панові?

— Звісно, ні. Саме це й сказала панові Войдиллові, але він, здається, мені не повірив.

— Ну, я тут нещастя наразі не бачу.

— Нещастя в дечому іншому. Старий Войдилло зранку вигнав сина з дому!

— Вигнав? Як це вигнав? — здивувався знахар.

— Він такий суворий. Усе містечко тільки й говорить, що про цей випадок. І всі стверджують, що це через мене… А чим же я завинила? Що поганого зробила?

Голос Марисі затремтів, а на очі набігли сльози.

— Я сама хотіла бігти до пана Войдилла й благати, аби він пробачив Зенонові, але побоялася… Зрештою, він не звернув би на мої прохання жодної уваги. Ксьондз заступився за Зенона, мовляв, він хлопець зіпсований, та коли його викинути з дому, то він геть берега пуститься… Нічого не допомогло. Старий сказав, що нехай і у в’язниці зотліє, його рішення це не змінить, бо він, каже, ледащо, нероба й гультяй, а до того ж ще й у братів та батька хліб забирає.

Знахар похитав головою.

— Прикро, але твоєї провини, дитино, тут немає.

— Та що з того, що немає! — вона розпачливо стиснула руки. — Коли всі на мене пальцями тицяють, мов на яку злочинницю… вовком дивляться… Навіть пані Шкопкову проти мене підмовляють. Я сама чула, як один столяр говорив пані Шкопковій: «Людям лихо, а Богові зневага, що тримаєте в себе цю приблуду».

Марися затулила руками обличчя й заплакала.

— Я знаю, знаю, — схлипувала вона, — чим це закінчиться… Задзьобають мене… позбавлять роботи… А я ж хотіла, хотіла якнайкраще… Якби пан Лешек приїхав, то сама б навколішках виблагала в нього, аби він подарував Зенонові провину. Але він… не приїздить… Жодної звістки про нього. Цього мені ще, горопашній, бракувало… цього… Ой, Боже милий, Боже милосердний!..

Антоній Косиба сидів, безсило опустивши свої великі руки. Обличчя його зблідло від хвилювання. Він би душу ладен був віддати, щоб цю милу дівчину позбавити страждань і клопотів. Його охоплював то гнів, то бажання негайно діяти, то почуття власного безсилля.

Не було навіть слів, якими він