Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

це єдина табличка, яка лишилася з шістдесяти семи кохау, котрі привіз із собою Хоту Мату’а зі своєї далекої батьківщини.

Однак древній король аж ніяк не міг завезти з собою «Кохау-о-те-ранга», позаяк ніде по всій Океанії — від Папуа Нової Гвінеї до Нової Зеландії, від Австралії до Полінезії — не було навіть натяку на письмо, нічого, окрім примітивних наскельних рисунків. Батьківщина ронго-ронго — це острів Пасхи.

Серед науковців, щоправда, існує група скептиків, які стверджують, що ронго-ронго не є повноцінним письмом, рішуче заперечуючи саму можливість зародження писемності в такій нечисленній і абсолютно відрізаній від решти світу цивілізації. Як основний аргумент, вони наводять візит на острів Пасхи іспанця Феліпе Ґонзалеса у 1770-му. Під час урочистої церемонії, на якій острів проголосили іспанськими володіннями, рапануйці вперше побачили письмо на документах, які притягли з собою люди Ґонзалеса. Певна річ, стверджують ці скептики, ронго-ронго не є копією латинського алфавіту, як і будь-якого іншого письма, одначе іспанці завезли на острів концепт писемності, що спонукало рапануйців розвинути власну систему ідеографічних символів. Утім, якщо припустити, що така гіпотеза є правильною, то виходить, що писемність ронго-ронго зародилася, розвинулась і зникла на проміжку часу, меншому за століття. Окрім цього, є ще багато інших побічних фактів, які вказують на те, що писемність на острові Пасхи виникла незалежно від зовнішніх впливів, задовго до прибуття перших європейців.

* * *

Попри численні спроби, ронго-ронго до сьогодні не розшифроване, і я маю великі сумніви стосовно того, що хтось колись його розкодує. Головна причина в тому, що ронго-ронго є ідеографічним письмом. Особливість такого письма: відповідність кожного символу певному предмету, дії чи явищу, — на відміну від фонетичного письма, де графічні символи відповідають конкретним звукам людської мови, а потім з них (цих символів) складають слова. Цебто, в ідеографічному письмі кожен знак відповідає окремому слову, а у фонетичному — букві.

Маючи перед собою невідомий текст немалого об’єму, неважко визначити, написаний він ідеографічним чи фонетичним письмом. Достатньо всього лиш порахувати кількість оригінальних знаків (тобто, тих символів, які не повторюються). Якщо кількість таких унікальних символів більша 40–50, значить, письмо ідеографічне. В іншому випадку писемність, найбільш імовірно, є фонетичною, а підрахований набір символів складає її алфавіт (чи його частину). Кількість оригінальних знаків у ронго-ронго значно більша п’ятдесяти, цебто, ронго-ронго — письмо ідеографічне.

Будь-яка фонетична писемність може бути розшифрована. Іншими словами, якщо мова, якою зроблений невідомий напис, жива, або принаймні є спеціалісти, які нею володіють, раніше чи пізніше віднайдуть правильну відповідність між символами алфавіту та звуками мови, таким чином отримавши ключ, який дозволить у майбутньому читати тексти будь-якої складності. Яскравим прикладом є розшифрування єгипетських письмен.

Значно важче доведеться тому, хто візьметься за дешифровку ідеографічного письма. Нерідко протягом зародження писемності ідеографічні символи еволюціонують, через що кривулька, яка позначає, скажімо, людину, видозмінюється настільки, що стає зовсім не схожою на чоловічка. Абсолютно незрозумілими можуть бути знаки, які відповідають абстрактним поняттям, таким як «смерть», «любов», «щастя», «свобода». Через це, навіть у тому випадку, коли сама мова жива (а рапануйська говірка вікує й понині), але серед її носіїв немає жодного, хто знав би, який конкретний смисл закладено в кожній кривульці ідеографічного письма, розшифрувати таку писемність неможливо.

Пригадую, як через кілька тижнів після повернення з острова Пасхи мене запросили на прямий ефір Національного радіо — розказати трохи про подорож та про острів Пасхи. Я говорив про все: сучасне рапануйське життя, моє враження від острова, про таємничі моаі і, звісно, про ронго-ронго. Наприкінці передачі ведуча відвела трохи часу на дзвінки слухачів. Так ось, одна зі слухачок подзвонила і обурливо сварилася, звинувачуючи мене у невігластві і стверджуючи, що скрипт ронго-ронго вже давно розшифровано. Взагалі, після моєї заяви на радіо про неможливість розшифрування рапануйського письма, мене буквально завалили посиланнями на статті старанних лінгвістів, котрі в один голос твердили, що саме вони відшукали ключ до розгадки ронго-ронго. Всі публікації виявилися поганенькими й крикливими статейками, написаними свавільно й недбало, без конкретних фактів, без зазначення та пояснення методології, з одними лиш висновками і прикладами перекладених кохау. Вони не дотягували до рівня наукових статей. Крім того, сидячи у Швеції, я мав необмежений доступ до будь-яких чисел найавторитетніших наукових журналів, в тому числі «Nature» та «Science», одначе не пригадую, щоб натрапляв колись на статтю, де б ішлося про успішне дешифрування писемності з острова Пасхи. Якби факт справжнього дешифрування справді існував, про це миттю розтрубили б на увесь світ.

Причина такої кількості зухвалих тверджень про розгадку древніх символів ронго-ронго криється у згаданих особливостях рапануйського письма. Ідеографічна писемність не залишає шансів для розгадки значення всіх символів, оскільки в такому письмі просто не існує «ключа», яким є алфавіт в письмі фонетичному, а недосяжність і неприступність розгадки не дає можливості аргументовано довести хибність «фальшивих» теорій, позаяк під кілька сотень різноманітних символів, зібраних на двадцяти вцілілих табличках кохау, можна підігнати будь-який текст, від церковних хоралів до лірики Мерліна Менсона.

Не маю жодного сумніву стосовно того, що запеклі мовознавці, які стверджуватимуть, що саме їм належить слава головного і найпершого дешифрувальника кохау ронго-ронго, й надалі з’являтимуться в мас-медіа, навіюючи довірливим читачам ілюзію розкриття однієї з трьох таємниць острова Пасхи. Однак я певен, вони так само швидко зникатимуть, можливо, так і не усвідомивши головного: у 1867-му, коли серед п’ятнадцяти остров’ян, що повернулися з перуанського рабства, не виявилося жодного, хто міг читати древні символи, ронго-ронго було навіки втрачено для людства…

* * *

7 серпня 2009-го, 19:30, селище Ханга Роа. Останній вечір на острові Пасхи.

Мокомае під’їхав до будиночка на своєму куцому «дирчику».

— О, мен, ти все ще мене чекаєш! — загукав він, побачивши мене у півтемряві. — Чудово! Просто чудово!

Я повільно підвівся, зробив кілька непевних кроків уперед. Ноги не слухались мене. Я й далі не був упевнений, чи справді хочу зробити те, що збираюсь зробити. Ян стояв трохи поодаль і єхидно посміхався, готовий побитися об заклад, що я не наважусь вчинити задумане.

Остров’янин неспішно підкотив мопед до рогу своєї студії, і так і покинув його, недбало сперши свій транспортний засіб об дерев’яну стіну й залишивши ключ у запаленні. Затим він відчинив вкриті чудернацьким різьбленням дерев’яні двері і впустив мене всередину. Я обережно ступив у залу, намагаючись хоч щось роздивитись у темряві. Вікно затуляло цупке покривало, тому, як я не напружувався, не міг нічого розгледіти. Втім, нестача зорових образів з лишком компенсувалася запахами, котрі м’якими хвилями накочувались на