Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

мене з усіх сторін. Пахло сухою смолянистою деревиною, густим чорнилом для кулькових ручок, медичним спиртом, зітлілими ароматичними китайськими паличками і ще чимось зовсім мені незнайомим, хоча дуже приємним.

— Зараз я ввімкну світло, — мовив Мокомае, ввійшовши до салону слідом за мною. За ним протиснувся Ян, який весь цей час роздивлявся різьблення на дверях салону.

— Де ти був? — спитав я, щоб якось підтримати розмову. — Ти танцював?

Над головою спалахнула товста лампочка, заллявши веселим жовтим світлом салон татуажу.

— Так. У нас сьогодні була репетиція, — рапануєць широко всміхнувся. — Ти готовий?

— Завжди готовий, — машинально відповів я, по-піонерському задерши над головою зігнуту в лікті праву руку. Але зразу ж схаменувся, зрозумівши, що остров’янин навряд чи знає щось про Радянський Союз і не оцінить мого жарту.

Салон складався з двох кімнат. Перша була абсолютно порожньою, лиш біля однієї зі стін лежав невеликий килимок. На стінах з фанери висіли грубі океанійські списи, дерев’яні бойові палиці, ножі, поміж якими проступали фотографії чарівливих жінок з татуюваннями на різних частинах тіла. Обернувшись, я побачив, що передню стіну вкривають зображення якихось демонів з хитромудрими татуюваннями на обличчях.

— Я зараз готую книгу про жіночі тату, — сказав Мокомае, помітивши, що я роздивляюся його фотографії з жінками.

Друга кімната була майже втричі меншою. Напроти входу висіло велетенське дзеркало, яке займало майже всю стіну, під ним стояв неширокий столик, заставлений різноманітними баночками, склянками, пластиковими боксами з інструментами та фарбами, а коло столу здіймалося велетенське шкіряне крісло, чимось схоже на сидіння в салонах бізнес-класу. Кімната нагадувала стоматологічний кабінет чи невелику перукарню.

— Ну, вибирай! — промовив колоритний рапануєць, підсунувши мені кілька пухких журналів з фотографіями різноманітних чоловічих тату на всіх можливих частинах тіла. Він робив усе якось невимушено й зграбно, із незгасною посмішкою на тонких губах. Можливо, це через заняття танцями, подумав я, а можливо, через вроджену харизму.

Я ліниво гортав журнали, майже не вдивляючись у фотографії. Одна за одною переді мною мигтіли витіюваті татуювання на литках, плечах, передпліччях, спині та шиї. Часом гарні, часом не дуже. Словом, звичайні тату.

— Це все — не вартий уваги дріб’язок, — зненацька випалив я і різко, певно, аж надто різко, відсунув журнали від себе.

— Тобто? — Мокомае здивовано вигнув угору праву брову.

— Я маю на увазі, що це все — зовсім не те, чого я хочу.

— А чого ти хочеш?

Я набрав повітря в легені і швидко-швидко пролепетав, немовби лякаючись власних слів:

— Ронго-ронго… Ось тут, — і провів пальцем по внутрішній частині передпліччя від кисті до ліктя.

Очі Мокомае лукаво зблиснули.

— Це… це справді незвично, — сказав він. — У мене ще ніхто не просив зробити ронго-ронго.

Відтак він сховав журнали з фотографіями, натомість видобувши з однієї з шухляд невелику потерту книжечку з чорно-білими знімками всіх тих кохау, які вціліли до наших днів. Рапануєць мовчки поклав буклет переді мною. Я розкрив його й почав видивлятися загадкові символи на почорнілих від часу шматках дерева. Зрештою, я спинився на одній з табличок.

— Ось ці два, — я обвів вказівним пальцем два верхніх рядки, спостерігаючи за реакцією остров’янина.

— О’кей, — кивнув головою Мокомае, майже не дивлячись на фото. — Сідай і давай сюди свою руку.

Я вмостився на табуретку, закачав рукав кофти і поклав правицю на прохолодну шкіру крісла, внутрішньою частиною передпліччя догори. Я все ще не був упевнений у тому, що я роблю. Я, чорт забирай, не був упевнений, чи я хочу це робити.

Рапануєць сів на табуретку з іншого боку шкіряного крісла, підтягнув до себе мою руку, намастив її якоюсь безбарвною рідиною і, взявши до рук фломастери, почав накидати майбутнє тату. Спочатку червоним маркером він розкреслив на передпліччі три паралельні лінії, після чого синім фломастером почав вимальовувати поміж них загадкові знаки.

— Хей! Хей! — загукав я. — Ти ж навіть не глянув на них!

Остров’янин завмер і повільно, неначе анаконда, спокійна й упевнена у своїх силах, звів на мене пильний погляд. Він міг би здаватися розсердженим, якби не його хронічна усмішка.

— Я знаю їх напам’ять… — тихо проказав абориген.

— Хм… Справді? — здивувався я. — Ти певен, що це саме ті, які я вибрав?

— Ти мені не віриш?

— Та вірю, вірю! Але… як ти можеш знати?

— Я — рапануєць, — гордо відповів Мокомае. — Досить базікати! Вмощуйся зручніше і не смикайся.

— Ти знаєш, що вони означають? — спитав я, слідкуючи за тим, як остров’янин виписує таємничі символи на моїй руці.

— Ніхто не знає, — скупо відрубав Мокомае.

Менш ніж за п’ять хвилин малюнок було завершено. Вирячивши очі, я витріщався на правицю, розуміючи, що варто мені лиш кивнути головою, і за кільканадцять хвилин намальовані фломастером карлючки залишаться навіки на моїй руці.

— Вирішуй, — весело промовив чорноокий абориген, лукаво підморгнувши. — Now or never![54] Але будь обережний, друже: перше татуювання — це немов перший сексуальний досвід. Якщо тобі сподобається, то відразу захочеться ще, ще і ще.

Я вагався. Чомусь пригадав, як усе починалося. Я був чемним хлопчиком, ніколи не бився у дитсадку, слухав виховательок, читав багато книжок, вчився на відмінно в школі, закінчив університет з червоним дипломом, якийсь час навіть ходив на роботу, ретельно виконував усі завдання, затим поїхав на навчання в Європу. Робота набридла мені дуже швидко, аспірантура приїлася на рік пізніше, і одної миті я раптом зрозумів, що паровозик мого життя з брязкотнею і скреготом злетів з наїжджених колій і нісся тепер… Та хтозна, куди він нісся. Життя почало нагадувати калейдоскоп, в якому веселкові картинки змінюють одна одну з такою швидкістю, що навіть не залишають часу, щоб над ними задумуватись. Але понад усе мене дивувало те, що мені це все страшенно подобалося.

— О’кей, — прошепотів я, глипаючи точно в очі рапануйцю. — Do it[55]…

— О’кей, чувак, — засміявся Мокомае. — Буде трохи боляче.

Затим він взяв до рук якийсь апарат, дуже схожий на бормашину, заправив його чорнилом і… взявся спритно обводити вималювані символи на руці. Машинка гула в його руках; я мружився, відчуваючи, як голка врізається в шкіру. Чорнило миттю потрапляло в кров, через що мене трохи нудило.

За двадцять хвилин процедура завершилась. Мокомае стер ватяним тампоном залишки крові з передпліччя.

— От і все, — прошепотів він.

Рука пекла. Останні кілька хвилин я майже не позирав на передпліччя, побоюючись, що тату може мені не сподобатися. Що тоді робити? Адже це на все життя. Після того як Мокомае закінчив роботу, я кинув перший несміливий погляд на правицю.

— Уф-ф! — видихнув я. — I like it… Damned,