Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

думки, кожний намагався приборкати свої почуття.

Тихого, сонячного вечора вони досягли Местре, залишили там коней і найняли барку для подальшого шляху.

Лагуна дихала їм в обличчя свіжим вітерцем.

БАТЬКО

Справи месера П'єтро Бокко складалися непогано. З другої ескадри венеціанських кораблів надходили добрі вісті. Попереду чекали нові торговельні успіхи. Тільки племінник завдавав мало радості — запроторити його в монастирську школу виявилося не так легко. Старий прокуратор, який по цей бік Великого каналу вів справи опікунства сиріт і захисту їхнього майна, одного дня відвідав Марко Поло і з подивом довідався, що хлопець не має аніякісінького бажання вступати до монастиря. П'єтро Бокко ж говорив йому зовсім інше. Правда, він переконався, що Марко дійсно намагався втекти з міста, однак за таку хлопчачу витівку ще не заганяють проти волі в монастир. Прокуратор відмовився поставити свій підпис під документом про зарахування хлопця в монастирську школу і навіть в одній з гострих суперечок з П'єтро Бокко заявив, що коли він дізнається про зловживання, яких припускається месер Бокко при здійсненні опікунства, то притягне його до відповідальності. Тепер він здогадувався, чому купець зажадав кинути спадкоємця за монастирські мури.

Під час цієї розмови месер П'єтро Бокко намагався зберегти привітний вираз на обличчі і виявити до старого прокуратора якнайбільше запопадливості. Але додому повернувся розлючений. Він і в думці не мав відмовлятися від свого наміру, але збагнув, що краще буде поки що не вживати ніяких заходів. Прокураторові було вже вісімдесят два роки, й ходили чутки, що цього року він складе свої повноваження. Таким чином, залишалося тільки одне — чекати.

Кінчався квітень. Після відвідин прокуратора ув'язнення Марко Поло стало не таким суворим. Правда, біля нього все ще чатував слуга, котрому було наказано не допускати до хлопця нікого чужого, і Марко не міг вільно блукати по місту, як робив це раніш. Одначе свідомість того, що він не такий уже й беззахисний перед своїм дядьком, сповнювала серце хлопця вдоволенням. Ще більше, ніж розмова з старим прокуратором, його схвилювала принесена Джованні звістка про те, що Паоло повернувся і живе тепер у рибацькому селищі на острові Лідо. Цілими днями Марко розмірковував, як би йому зустрітися з Паоло. Хотілося побачити свого старшого друга, почути його тихий, сердечний голос, поплавати з ним, як раніше, по лагуні. Але саме тепер не можна було давати месеру П'єтро Бокко жодних підстав для звинувачення в непослуху. Погрози дядька примусили хлопця бути обережним.

Каштан на подвір'ї перед кімнатою Марко стояв весь у цвіту. Хлопець сидів біля вікна, схилившись над книжкою. Джіаніна запалила свічки й пішла готувати вечерю. Було приємно відчувати, що вона тут, поблизу. Скільки разів в години його самотності Джіаніна допомагала йому добрим словом.

Хлопець сидів, тримаючи на колінах книжку, і чекав, поки повернеться Джіаніна, щоб при світлі свічок перекинутись з нею кількома словами. Раптом його вухо вловило надворі важкі кроки і чоловічі голоси. Незнайомці зупинились перед парадними дверима.

Марко насторожився. Він почув, як відчинилися двері. Один чоловік вступив досередини, другий пішов геть. Марко підвівся і намацав кинджал. Хто б це мав бути такої пізньої години? В душі його раптом ворухнулась надія. Може, прийшов Паоло? Судячи по важких кроках, це й справді міг бути він. Марко радісно кинувся до дверей, відчинив їх і вже хотів вигукнути: «Паоло!», але слово завмерло в нього на вустах.

До кімнати зайшов високий, засмаглий чоловік. Він оглянувся навколо, ніби чогось шукаючи, врешті спинив свій погляд на Марко і довго дивився на нього. На його обличчі проступив вираз подиву, як у людини, котра побачила щось незрозуміле і водночас всім серцем бажане, однак не може збагнути, чи те, що вона бачить, — дійсність чи сон.

До кімнати зайшла з вечерею Джіаніна, поставила її на стіл і знову вийшла. Марко не помітив її. Трапилось щось дивне. Посеред кімнати стояв чужий чоловік з чорною бородою, в запорошеному дорожньому вбранні. Але що нагадують йому ці великі очі, вуси, лоб, ці зморшки, що пролягли од вилиць до куточків рота?

Свічка почала чадіти. «Треба вкоротити гніт», подумав Марко і, так, наче перед ним нікого й не було, пішов через кімнату.

Чужинець стежив за кожним рухом юнака. Нарешті він спитав:

— Як тебе звати?

Ті слова розвіяли чари. Чужоземець говорив зовсім не так, як говорять венеціанці.

— Спершу ви скажіть, хто ви такий! — войовниче промовив Марко. — Що вам треба від мене?

— Я Ніколо Поло! — сказав незнайомець, і на його обличчі промайнула тінь нетерпіння. Марко помітив її, він взагалі помічав у цю мить усе, тільки його думки переплутались.

— А я саме читав! — невлад мовив він. — Мене звати Марко.

— Марко Поло! — ніби сам до себе промовив гість, і потім голосніше спитав: — Ти не радий, що повернувся твій батько?

В Ніколо защеміло серце. Він здогадувався, що відбулись якісь зміни, хотів і водночас боявся спитати про дружину. Перед ним стояв його син, юнак з рисами свого батька, стрункий, високий, трохи похмурий від постійних роздумів.

Ніколо обняв сина.

— Я твій батько, — сказав він. — Поглянь на мене!

Марко притулився обличчям до запорошеної одежі і почав говорити щось незрозуміле для батька — слова, в яких відчувались заразом подив, нетерпіння, радість, задоволення і гордість. Раптом він відхилився від батька і сказав:

— Тепер П'єтро Бокко не зможе робити зі мною все, що схоче. Я знав, що ви обов'язково повернетесь, тату.

І, вимовивши ці слова, Марко чомусь подумав про матір, поховану на кладовищі Сан-Міхеле. Почуття довіри до чужинця, який виявився його батьком, поступилося місцем внутрішній порожнечі, і та порожнеча вмить загасила усе інше.

— Мама померла, — сказав він. Хотів додати «тату», щоб приглушити цим біль, однак не зміг. Згадав, як мати з німим докором говорила про море, про кораблі й про далекі принадливі береги, і зрозумів, що її мовчазний докір стосувався і цього чужинця, котрий стояв перед ним — його батька.

— Ліонора померла, — беззвучно мовив Ніколо Поло.

— Її поховали на кладовищі Сан-Міхеле… тату!

— Я піду в свою кімнату… Пришли дівчину, хай постелить мені, я дуже втомився… Після чотирнадцятирічних мандрів справді можна втомитися. Ти кажеш, вона похована на кладовищі Сан-Міхеле? Гаразд, ну, я пішов…

Марко побачив на батьковому обличчі біль. Нікому б іншому не впав він у вічі. Але син побачив його. І йому здалося, ніби батько зачинив перед ним двері до свого серця.

Прямо, не горблячись, батько вийшов