Читати книгу - "Інші пів’яблука"

162
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 59
Перейти на сторінку:
Магда.

– Та всі знали. – Галя стягла з себе кофтинку, бо її обсипало жаром від тих новин і пошуків.

Перезирнулися, без слів розуміючи одна одну. Ян?… Чи Богдан, помічник тої Луїзиної роботодавиці?… Ян – мисливець за яблуком, як напівжартома казала Галя. Справді, хто він такий? Звідки взявся? Чого до Ірини прилип? А може, вони з тим Богданом удвох і поцупили? Ти ж теж помітила, що вони знайомі! А вдають, ніби вперше побачилися. Морочив тут голову з тим кріслом!

– Та за такою логікою міг це зробити й Соньчин Макс… – замислилася Магда. – І навіть хлопець, що воду привозив…

– Хху, як неприємно. – Галя налила собі в склянку води й випила. – Хочеш? – до Магди. – Що ж робити?

– Та в міліцію заяву! Що за хрінь?…

Але на цю Вікторову репліку ніхто не відреагував: яка міліція, чого він людей смішить?…

– Так, – сказав Курич, – перше, що треба зробити, – обшукати всю хату. Як не знайдемо, то думатимемо, що робити далі. А наразі не треба нікого ні про що запитувати. Хороший вечір псувати не варто.

– Та ясно, що навздогін не телефонуватимемо. Бо що ж то буде? Пане Яне, дякуємо за чудове товариство, чи не ви часом прихопили з собою наше чарівне яблуко? Бо ж ходили кілька разів до машини – сигналізація у вас там спрацьовувала, ми чули…

– Або до того Богдана. Після ваших відвідин у нас пропала дорогоцінна річ. Пошукайте у своїй валізі… Ви з валізою приходили, подивіться, будь ласка.

Знадвору почувся шум машини, світло фар ковзнуло по вікнах.

– Малий приїхав. – Віктор підвівся. – Я зробив би так: усіх зібрав би знову – тих самих – і поставив питання руба: хто поцупив яблуко? А ви починаєте: що ж то буде?… Тьху! Чистоплюйки!

– Я от що думаю… – Галя знову натягла кофтинку. – Хай події розгортаються своєю чергою, без нашого втручання. Потім зрозуміємо, що й до чого.

Луїза присіла скраєчку ліжка, на якому лежав задоволений життям чоловік, заклавши руки за голову й розкинувши ноги. Королівська поза.

– Ти подібний до школяра на уроці фізкультури. Руки за голову, ноги на ширині плечей. Раз, два!

Кінь реготнув, різко сів, двічі торкнувся руками пальців ніг:

– Три… чотири…

І, підхопивши Луїзу, ліг уже разом з нею. Дорослий чоловік, а бавиться, як підліток. Він і справді себе іноді підлітком почуває.

– Я й справді щасливий. Цієї хвилини щасливий. Вона знала, що він має на увазі.

Повернувшись додому, вона попросила показати знятий матеріал. Вони увімкнули комп’ютер і дивилися разом. Луїза палила файку, Кінь мовчки сидів поруч, склавши руки на грудях, коротко пояснюючи побачене перед кожним новим епізодом. І ані слова, поки тривав черговий фрагмент. Там було багато випадкового й зайвого – того, з чим легко можна попрощатися. На цих епізодах Кінь не спинявся, не пояснював, що це мотлох, не казав, мовляв, почекай, зараз буде цікаво, не намагався вихвалятися. Він лише уважно переглядав сирий матеріал. Так, ніби був перед екраном сам-один і йому не треба було хвилюватися від того, як сприймають його роботу сторонні очі. Дуже стримано, навіть холодно оцінював, на що може сподіватися в майбутньому, на дальшому етапі своєї роботи, і чого йому бракує, і скільки йому ще належить зібрати матеріалу на фільм. Серед побаченого трапилися кілька надзвичайно вдалих, навіть унікальних моментів, кілька правдивих і неприкрашених кадрів, щемливо-щирих фраз, два-три комічні епізоди… Проте найсильнішою, без сумніву, була розповідь проститутки.

У цьому уривкові важило геть усе: і сама оповідь, і зовнішність жінки, особливо її вуха, маленькі, дещо загострені, як в ельфа, і довгі паузи, і манера обережно струшувати попіл сигарети, і звичка пощипувати брову двома пальцями – великим та підмізинним, не випускаючи сигарети з рук, аж здавалося, що зараз вона обпалить собі довгого чубчика.

– Це геніально, – сказала Луїза. – Це з біса геніально.

Кінь зупинив перегляд і звалився на ліжко, закинувши руки за голову.

– Скажи, – Луїза лягла поруч, зручно вмостившись на його плечі, – чи мав ти спокусу долучити її розповідь до фільму?

– Знаєш, – відповів він не одразу, – вона, йдучи від мене, взяла гроші. Каже, гроші я заробила, ти в мене цілу годину забрав. А твій фільм я навряд чи колись побачу. Я навіть прізвища твого не запитала, а назви фільму ти й сам ще не знаєш… І навіть якби в майбутньому хтось сказав мені: «Хочеш переглянути цей фільм?» – то відповіла б: «Ні, не хочу…» «Чому?» – запитав я. І знаєш, що вона відповіла?

Луїза ворухнулася на його плечі:

– Кажи, не знаю, звісно.

– Вона сказала: «А як з’ясується, що ти обманув?…»

Фраза лунала у Луїзиних вухах. «А як з’ясується, що ти обманув?…» Ця жінка, що назвалася вигаданим ім’ям, неначе танцівниця канкану, жінка, яка стріляє в кабана, уявляючи, що зараз поцілить у всіх, хто її ображав, – вона ще вірить чоловікові та його слову. Якомусь міфічному чоловікові чи першому-ліпшому, що дав їй привід сподіватися, ніби він інший.

Вона йому вірить, вона ризикнула, відверто розповівши про себе просто в камеру. Але вона боїться, боїться дізнатися, що й цей обманув.

– То що, – сказав Кінь, – говоритимеш за кадром?

– Куди тепер дінуся від тебе?… І ось що. Про символ дороги. Ти вже його зняв, цей свій символ дороги. Я його щойно бачила.

– Який? Коли?

– Розмова з жінкою, вона торгує городиною на узбіччі. Ти зачепив ногою кошик з яблуками, одне яблуко покотилося дорогою вниз. Чудовий епізод. Ось із цього я й починала б.

Кінь коротко хекнув.

– Справді, якийсь яблучний день, – підсумував.

…Зося, як звичайно, зателефонувала невчасно. Сестра Коня, добродушна і щира жінка, вона навіть не здогадувалася, що має репутацію людини, яка завжди телефонує невчасно. Затуливши долонею мобілку, Луїза кілька разів глибоко вдихнула й видихнула, намагаючись вирівняти голос. Зося піднесено торохкотіла:

– Дивитеся «Танці з зірками»? – Вона була фанатка цієї телепрограми. – Зараз буде фінальне танго, не пропустіть. Невже не дивитеся? Вмикайте негайно!..

– Вмикаємо, – погодилася Луїза зміненим голосом – від того, що лежала на спині.

Кінь вихопив у неї з рук телефон, натиснув на червону кнопку й пожбурив його у м’який фотель під вікном.

– Ну як? – Зося вийшла на зв’язок хвилин за десять. – Правда, класно?

– Правда, – відповіла Луїза.

10. Галя. Персенківка[29]

Хіба можна у великому місті заблукати в хащах та на бездоріжжі? У місті?

Ще й як можна.

У своїй схильності виходжувати Львів пішки вздовж і впоперек, змінюючи маршрути навмання, під впливом миттєвої спонуки чи невиразного

1 ... 39 40 41 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інші пів’яблука», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Інші пів’яблука"