Читати книгу - "Ностальгiя"

не знаю тяжчого злочину. У СЛОВА ви вкрали стільки паперу, що, будь це на якомусь заводі, вас би давно розстріляли за розтрату в особливо великих розмірах. Але папір — то пусте у порівнянні з моральними втратами. А хочете — я нагадаю, на чому ви особисто гріли руки?..

— Микольцю! — почувся з гурту, що тиснувсь над кручею, улесливо-солодкий голосок, і наперед вийшла Пікова Дама — він її вперше помітив. — Микольцю, не будь дріб’язковим, кінчай з ним швидше.

Микола звів рушницю і раптом відчув у руках таку кволість, що не міг натиснути на спусковий гачок. Невже це присутність Пікової Дами так знесилила його? Присутність жінки.

— Не убий! — згадав заповідь і Лука Лукич.

— Убий! — сказала Пікова Дама. Спокійно так сказала, дістаючи з коробки «Пікова дама» коричневу цукерку і кладучи її між білі зубки. Аж млосно робилося від нудотного запаху шоколаду, і в тілі — ані крапельки сили.

— Ти не мужчина! Слинько! — кинула йому в обличчя Пікова Дама і, погойдуючи грудьми, вихляючи стегнами, підійшла до продюсера кінофабрики Льоні Кожевника, обняла його, обвила хмелем. — Ось мужчина, якому хочеться віддатися…

За скельцями окулярів булькаті очі розпливалися двома ситими плямами. Кожевник обхопив тонкий стан дужою п’ятірнею, аж захрускали кісточки, — так Джеймс Бонд, агент 007, обхоплює чергову жертву кохання; Пікова Дама томливо зойкнула від жаги, високо здійнялись її груди, розтулились полунично-соковиті вуста, і Микола лиш тепер упізнав… Софію.

— Убий! — повторила вона.

І тоді Джеймс Бонд — Кожевник, агент 007, відтрутив Софію, звичним жестом вихопив кольт і, стискаючи рукоять обома руками, зігнувшись ледь-ледь у колінах, вистрілив Миколі прямо у серце.

Йому заболіло, такий гострий біль пронизав Миколині груди, що він прокинувся, розплющив очі, і привиддя пощезли, але в грудях, у самісінькім серці, так і лишилася свинцева куля.

3

Сон був з четверга на п’ятницю, а в суботу приїхала Софія. Приїхала вона зі Стахом (вирвався старенький на природу), то й добре, менше доведеться бути удвох, менше непотрібних розмов, з яких мало пуття, а більше гіркого шумовиння.

Втім, делікатний Стах відразу став шукати втечі, цього разу мався гостем у своєму «маєтку», а почувши, що Микола впіймав навпроти острова коропа, негайно наварив півпуда картоплі (сподівався і на рибку такої ж ваги), попросив уже налаштований спінінг, прихопив вудки, доброго «сидора» і, надувши «Юрюзань» та ще раз перепитавши що, де і як, надовго зник. Видно, зарікся не вертатися без сазана.

Микола нічого не питав у Софії, відмовчувався й сам — без гніву, без дорікань, без нагадувань, байдужість, і все, вдавана чи холодна, але байдужість.

Зате Петрусь щебетав за них обох, скучив, зрадів, не відпускав Софіїну руку, поспішав її скрізь обводити, усе показати — річку, бабиних Марфиних кіз, сунички у лісі, які ось-ось почервоніють, ручну зозулясту курочку, яка живе у Ванька і Наталі, та й він, Петрусь, там живе, ходімо, мамо, подивися, я тебе з усіма познайомлю.

Познайомилися, Оля запрошувала їх обідати, однак Софія чемно подякувала, сказала, що вони хочуть побути сім’єю, утрьох, давно ж не бачилися, скучили, вона сама щось приготує, Оля те зрозуміла: ну, певно ж, певно, — убгала Софії гаряченьких пампушечок і просила заходити, не гордувати.

— Може, ти нас поведеш десь позагоряти? — спитала по обіді Софія. — Сьогодні таке лагідне сонце.

— Тільки не в отому купальнику.

— Я так і знала, що ти це скажеш. Не бійся, я взяла інший.

Софія лежала на гарячому піску горілиць, заплющивши очі і всією собою приймаючи сонце, а він сидів і дивився, як Петрусь носить відерцем воду, поливає пісок і робить з нього мисочки та пиріжечки. Ох, ці діти, електронною машинкою, яку привезла Софія, хвилин десять погрався й закинув, а в землі копирсатиметься цілий день — і не набридне. В чомусь вони таки мудріші за нас.

Серце уже не боліло, але він чув у ньому шматочок холодного свинцю, чув кулю, яка там засіла і сама ж затуляла рану, щоб не линула кров; зроби різкий рух, і вона зворухнеться, у серці озветься щем.

— Чому ти тоді поїхав? — спитала Софія. — Не дочекався мене.

— Я поспішав.

— Ти подзвонив, і я відразу помчала додому. А тебе вже немає.

— Мав зустріч з Говіком.

— Він, до речі, знову дзвонив. Уже з Поліського. Питав твою адресу.

— Як там він?

— Влаштувався. Тебе цікавлять усі, окрім мене, — сказала вона.

— Зате я тобі вдячний за виняткову увагу, — не стримався Микола, хоч поклав собі обійтися без найменших докорів.

— Я ж не знала, що ти приїдеш. Засиділася в Ірки, і вони з чоловіком не пустили мене додому, пізно було. Можеш у них спитати.

— Добре, зараз поїду і спитаю.

— Які ж ви, чоловіки, егоїсти… Ти можеш зірватися серед ночі й поїхати до Стаха чи куди тобі хочеться, можеш тижнями десь блукати і пояснювати це своєю чумацькою вдачею, а я затримаюсь десь на годину — і вже грішниця. Хіба так можна?

— Ні, ти вільна робити що хочеш, — сказав він.

— Тобі все одно?

— Так. Тепер мені байдуже.

— Тобі просто подобається мене мучити.

— Облиш.

— Я не хочу, щоб тобі було байдуже, — сказала вона.

— Що вдієш…

— Не брати до голови дурниць.

Справді, подумав він, це ж так просто і зрозуміло: самотня жінка допізна затримується у своєї подружки, їй не хочеться поспішати до порожньої, безголосої хати, потім шляхетні господарі умовляють її переночувати у них.

— По телефону я тобі сказала, що ночувала удома, навіщо, думаю, усе прилюдно пояснювати, потім колись скажу. Зрештою, це не мало ніякого значення.

— Так, ти не знала, що я дзвонив з дому.

— Не знала. І не хотіла тебе хвилювати. Це тобі могло не сподобатись. Так по-дурному вийшло. Я просто дурепа.

Також усе природно й логічно, особливо якщо мати на увазі жіночу логіку і те, що серед Софіїних подружок Ірок, здається, зо три, якщо не більше. Проте він навіть не поцікавився, у котрої з них вона ночувала, це вже не мало ніякого значення, хай і насправді нічого не сталося, воно відбулося у ньому і не примарніше за явý, як отой корч-водяник чи ця холодна свинцева куля, що застрягла у серці. Примари теж не беруться з нічого. Як