Читати книгу - "Без козиря"

висиплявся дома. Гвинтівка з широким німецьким багнетом стояла в кутку, а Харита, вже готова до нового лиха, сиділа в кухоньці і сама з собою розмовляла:

— Як горох при дорозі — хто не йде, той і вщипне.

До хати увійшов Байда:

— Журишся, пролетарія?

— А ти щось дуже веселий. Мабуть, і цю ніч не спав?

У Байди від безсоння дійсно очі були червоні, як у кроля, щоки запали й посіріли.

— Зараз підемо в проходку. Збирайся, Ільку, та хутко!

— Хіба що? — сполошилася Харита.

— Гості йдуть. По телефону передавали. Одягайся тепліше, бо задуло таке, що й світу не видно.

Ілько спросоння відказав:

— Ну й ідіть, коли вам хочеться.

— Козаки скачуть на Калинівку, дурню! І не десять, і не сто.

— Боявся я тих козаків.

Його нерозважність починала дратувати батька:

— Ану не балакай!

— Ну чого ви, встигну ще втекти!

Гордій Байда враз заплющив очі. Його скам'яніле обличчя стало страшним. Ілько знав уже, що більше він нічого не скаже, і треба, як робив у дитинстві, ховатися або під ліжко, або за матір. Але він уже виріс з того віку і тому похапцем почав одягатися.

Харита нав'язала їм вузлик з хлібом, а Ількові всунула в кишеню ще пару печених картоплин, і вони подалися в степ. Дув зустрічний вітер і гострячками колов обличчя. Гордій Байда, що весь час стурбовано озирався, нарешті зупинився й похитав головою:

— Треба б було таки забігти до Гната. Іди собі потихеньку, я нажену, — і повернувся назад.

— Стукніть у вікно й до… — Ілько хотів сказати «й до Марусі», але посоромився батька.

Все ще переживаючи радість перемоги над бунчужним, за що його навіть старі шахтарі похвалили, Ілько йшов, не помічаючи дороги, навіть не чув пострілів, які долітали з сусідньої шахти, занесені вітром.

— От і вісточку вже посилають!

Захеканий Байда нагнав його сам.

— А твій Гарасько, мабуть з великої хоробрості, заховався на піч, і хоч би, чортяка, гвинтівку віддав. — Вуси у батька обернулись у крижані бурульки і за кожним словом загрозливо ворушились.

Тривога за Гната Убогого була задаремна: вони нагнали його у балці. Убогий, почуваючи ніяковість, що вискочив із селища раніше за інших, сердито блимав своїм більмом.

— Біда з цими бабами, — пробурмотів він закляклими губами, — причепилась: тікай та й тікай. А я тих слів не можу чути. А Семена не бачив?

Байда ворухнув своїми бурульками:

— Семен білявий, на снігу непримітний. А чи воно ж таки правда про козаків?

Гнат Убогий знизав плечима. В цей час від селища почулися постріли.

— От тобі й відповідь!

Ілько, жалкуючи, що не побачить козаків, навіть зупинився.

— Нанюхаєшся ще пороху, дурнику, — відгадавши його настрій, пробубонів Байда. — Ти думаєш, козаки прискакали антимонію розводити? Німців підкололи — раз, роботу кинули — два, державну варту розбили — три. Це вже тобі війна, а не іграшки.

— Конфлікт між трудящими й капіталом, — по-заученому сказав Гнат Убогий.

— А от чи Люй Лі встигне вискочити? Примітний він дуже!

Біля старої шахти під повіткою топтався Семен Сухий і ховалася за стінку від вітру затушкана в теплий платок Маруся. Вони не встигли ще відсапатися, як розлігся знайомий гудок. Він гув тривожно й настирливо. Усі запитливо перезирнулися. Страйковий комітет, одержавши відомості, що на Калинівку йде каральний загін — більше чотирьохсот шабель, — вирішив з такими силами до бою не ставати. Мостовий мав теж сюди прийти. Його все ще не було. Дати гудок він міг хіба тільки в тому разі, коли козаків справді забігло небагато і їх можна було прогнати силами яких-небудь тридцяти рушниць, але ж і самоохорона не буде сидіти, аж доки її злапають козаки.

Гудок настирливо боровся з вітром і скликав до себе шахтарів. Проте могли дати його й козаки. Невідомість бентежила, непокоїла і примушувала тужно стискатися серце. Семен Сухий заніс було вже ногу на драбину і так, на одній нозі, високий, схожий у короткому кожушку на чорногуза, закляк:

— Таки наш!

— І Мостового нема й досі.

Крізь снігову пелену замаячило в степу декілька постатей. Вітер зарошував сльозою очі, і розгледіти людей, що прямували теж до старої шахти, не підпустивши ближче, було неможливо. Для більшої безпеки ті, хто був біля шахти, почали спускатися по драбині в чорний колодязь; звідти тягло неприємним духом старого льоху. Семен Сухий, що завбачливо захопив шахтарську лампочку, ліз попереду і освітлював трухляві вже щаблі на драбині.

Прийшов інженер Малахов і конторник Погода. Слідом за ними спустився і Максим Мостовий. Певне, він переховувався тут уже не раз, бо по штреках ішов, як у себе дома.

— А Курибіди нема? Все не міг вирішити, на який йому стілець сісти. Мабуть-таки, поліз під крильце до Вариводи.

Але в цей час спустився в шахту й Курибіда. Він сердито сопів і все знизував плечима, ніби хотів сказати: «Я тут при чому? Я приїхав у справі рудничного комітету, а ви заходилися робити революцію. Чому я мушу отут труситися?»

— Ви гадаєте, що тут нас не знайдуть козаки?

Максим Мостовий посміхнувся:

— Хіба їм своєї голови не шкода, товаришу Курибіда. Та на вас вони, мабуть, не дуже сердиті.

Курибіда враз повеселішав і почав заглядати по кутках шахти.

Стара вироблена шахта була цілком безпечною схованкою, її штреки сполучались із Калинівською шахтою і з номером четвертим. Зовсім суха, вона могла сховати всю Калинівку.

Семен Сухий, мабуть, про це саме й думав, бо, зітхнувши, сказав:

— І до неї доберуться. У Кам'яній Балці висадили, анахтеми: бомбу кинули. А то б оце сюди вліз, а в Калинівці виліз.

Проте вилазити зараз у Калинівці, мабуть, ніхто б не захотів. Щойно вони заховалися в Балку, як у селище увірвався каральний загін. На руках у командира загону був повний список усіх активістів. Звільнені ним з холодної лазні гайдамаки цей список доповнили тими, хто найбільше настращав їх при роззброєнні. Бунчужний, палаючи помстою, сам повів трьох козаків до Байди. Старого Байду захопити він не надіявся, але довготелесого Ілька, що перешкодив йому втекти, був певний, що захопить і розстріляє з власного нагана. Падаючи з ніг, варта бігала від хати до хати і майже скрізь заставала одних тільки жінок або дітей. Для цілковитого відновлення своєї влади варті не вистачало гвинтівок. Їх вона настирливо тепер і дошукувалась. Хтось запобігливо доніс уже командирові карального загону, що розібрану зброю було переписано: «Кому і що — усе до кульки».

Трохим Задоя, що раніше б радів з такого заспокоювання робітників, зараз почував себе теж непевно. Щоб