Читати книгу - "Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи"

таку ж самісіньку Фріду, тільки в сукні яскраво-червоній; усього дві Фріди на одному полотні, і ще та Фріда, яка це полотно намалювала. Або дві.

Коли я дивлюся на себе в дзеркало, то тільки тоді відчуваю справжню цілісність. Кожного разу, постійно, де б не була і що б не сталося, переконуюсь, що я не одна. Поки є дзеркала - самотності не існує. Людей більше, ніж шість мільярдів, принаймні вдвічі.

Але все частіше моє відображення залишається зі мною після того, як я відходжу від дзеркала. Ніби чогось боїться. Або боїться за мене. Я воджу його, тобто себе, за руку, як дитину, хоча насправді - не знати, хто кого водить і хто справжніший.

Я воджу за собою вервечку дівчаток різного віку, якими колись була.

Ось одна з них тікає від мами сільською ґрунтовою дорогою; мама наполегливо її наздоганяє; дівчинка не знала, що мама бігтиме так довго, думала - тільки налякає і повернеться додому - все-таки вона старша на двадцять шість років!;

її ґумачки по вінця вимащені болотом, її коліна - в болоті, куртка також;

цілий день дівчинка прокладала у фосі шлях до казкової країни - Москви;

мама вже майже наздогнала;

дівчинка біжить, високо підіймаючи коліна, в ґумаках бігти незручно, особливо якщо вони добряче завеликі;

вона знає, що коли обернеться, то побачить мамину руку в себе за спиною;

мама теж біжить, високо підіймаючи коліна;

її коліна набагато більші;

ось дівчинка вже майже повертає голову, я бачу її нажаханий несподіваною погонею профіль;

все та ж коротка зачіска (мама садовила мене на табуретку, обгортала хусткою й акуратно підстригала);

обличчя дівчинки скривлене, готове розрюмсатися;

я не розумію, чого мама так довго за нею біжить, ось уже майже кінець дороги, далі нема куди, хіба вгору, а вона тільки пришвидшує біг, ніби так важливо мене потермосити, спійману, просто посеред вулиці, ніби це так важливо - мене спіймати, таку нажахану й малу, якщо дорога і без того закінчується.

Я спостерігаю за погонею збоку, але зсередини. Бачу нас трьох - на одному полотні. Я стою ззаду на дорозі й чекаю, коли нарешті дівчинка обернеться. І побачить мене.

А тепер що залишилось?

Все той же ранок, але такий, що є ранком не тільки дня.

Я п’ю чай. На порозі кухні мене ніхто не чекав, навіть найнікчемніша нечиста сила. Мені двадцять років, а за спиною лише нездоланний потяг до алкоголю.

Лізо, кажу я собі, зате стільки нових принципів і переконань, стільки нового досвіду, який тобі не треба буде переживати в майбутньому! Наприклад, ти знову відімкнула телефон. Тобі не цікаво, хто може зателефонувати, нехай навіть відповідальні секретарі комітету Нобелівської премії. Ти спокійна, наче весь світ - в тобі. Принципи - то важливо, Лізо! Вони встановлюють рамки і закони твоєї поведінки. Вони перетворять тебе на машину, яка не знає мук вибору. Тобою керуватиме тільки страх нового падіння.

У Наталки Говери була старша сестра. Не пам’ятаю, ні як її звали, ні яке в неї було обличчя. Але вона мала до нас з Наталкою певний інтерес. Її цікавили наші груди.

Я прийшла до Наталки додому з самого ранку' якраз тоді, коли батьки йдуть на звичну щоденну роботу. В кімнаті було три незастелених ліжка і два вікна. З того часу я більше ніколи не бачила, щоб в одній кімнаті було аж два вікна. Наталчина квартира мала дивний неприродний запах, як, зрештою, кожна, але той запах донині мені асоціюється з жіночою сексуальністю.

Сестра Наталки все логічно обґрунтувала, нехай і банально: ми мали гратися в лікарів. Вона мала бути лікаркою.

Я пам’ятаю дуже світлу, залиту сонцем кімнату, свою і Наталчину майки, наші товстенькі тільця, оголені до пояса, в дзеркалі і в очах Наталчиної сестри. Мені було страшенно приємно показувати комусь свої груди, дозволяти комусь до них торкатися, обмацувати їх і вдавати звичайного безтурботного пацієнта.

Я хотіла побачити груди Наталчиної сестри, але вона показати їх відмовилася. Сіла на розстелене ліжко й тріумфувала. Гра закінчилась, і мені стало страшенно соромно. Я мало не плакала від ганьби, швидко одяглася і вийшла надвір, заприсягнувшись більше ніколи нікому не показувати свої груди. Це був мій перший принцип поведінки.

Після того я уникала Наталки, як тільки могла, хоча вона, здається, так нічого й не зрозуміла. Вона була простішою, була спражньою дитиною: вміла по-дитячому розважатися і груди мала непомірно менші. їй не було чого соромитися.

Принципами, безсумнівно, керує страх ганьби і падіння. Я вирішила не показувати нікому свої груди, бо боялася, що мені у відповідь не покажуть своїх. Боялася, що не буде взаємного контакту.

Тепер я думаю, що контакту не буде все одно: показуй свої груди чи тримай їх у пазусі. Не в грудях справа, а в самому факті існування окремого тіла. Тіло - найперший і найважливіший принцип, даний нам від народження, за межі якого, як би не кортіло, виходити не варто.

7

Я перестала думати під час сну і згадувати те, що має незабаром статися. Мій сон подібний до порожньої кімнати з одним вікном. Це вікно буде кожним прийдешнім днем, і воно вестиме до такої самої порожньої кімнати.

Я хочу, щоб моє життя перетворилося на великий лабіринт порожніх кімнат, а світ - на лабіринт лабіринтів.

Тебе ніде нема, але я чомусь виглядаю по-справжньому щасливою. Бачиш - сплю довго, без пігулок і відчиненої кватирки. Диван не зручний, але постіль біла. Навпроти - шафка з книжками, але я їх, слава Богу, не читаю: намагаюсь читати якомога менше, щоб кінець кінцем усе читання звести до таблички з правилами користування ліфтом.

Деколи сплю ще й вдень. Якомога більше намагаюсь спати (також їсти, купатися і курити). Вдень сон тривожніший і завжди більше означає, ніж звичайний. Найперше - здається, ніби він триватиме вічно.

Коли я починаю зранку їсти, то також здається, ніби проїм отак дуже довгий час, принаймні до полудневого сну. Але так тільки здається. Минає півгодини, і їсти більше не хочеться, тому доводиться до полудня займати себе чимось іншим. Добре, що на вибір заняття також йде багато часу - година-дві. Придумую собі ходити. Ходжу. Годину-дві. Тривалий час займає спостерігати за годинником. Здається, що його стрілки рухатимуться швидше, якщо за ними спостерігати. Вони просто розлінюються без суворого нагляду. Тепер я розумію, що час є моїм найбільшим ворогом: без мене він майже не минає. Він вимірюється подіями, а оскільки я