Читати книгу - "Том 2"

И страшно (дуракам одним неведом страх), Чтоб разгонять тоску, свищу себе, бывало, И рифмы дерзкие звенят в моих стихах.

Да, чутко сторожил, всегда с оружьем,

Едва ко мне подкрадывался вор,

Я брал прицел и тотчас метко пулю Горячую пускал врагу в упор.

Но иногда бывало, что и враг мой Отсгреливаться тоже был готов,—

Ах, да, стрелки лихие попадались,—

Тогда из ран лилась ручьями кровь.

Свободен пост! — нет сил, открылись раны.

Я падаю, пора меня сменить.

Но падаю непобежденный, целым Оружье сохранил — а сердце дал разбить.

ІЗ ЗБІРКИ «З ПОЕТИЧНОЇ СПАДЩИНИ»

(Nachlese zu den Gedichten)

[17]

ТКАЧІ

Вже очі смутнії не плачуть сльозами,

Ткачі за станками цокочуть зубами:

«Країно! тобі смертну одіж ми тчем,

Потрійний проклін у тканину вплетем!

Ми тчемо, ми тчемо!

Проклін тому ідолу, богу безодні,

Йому ж ми молились голодні й холодні, Даремне з нас кожний до нього зорив,—

Він з нас насміявся, він нас одурив!

Ми тчемо, ми тчемо!

Цареві проклін, що панує з панами,

Чому він не зглянувсь над бідними нами? Остатню копійку бере у ткачів,

А потім ще каже стрілять, наче псів.

Ми тчемо, ми тчемо!

Проклін отій нашій-ненашій країні,

Де сором та ганьба панують єдині,

Де гинуть дочасно хороші квітки,

Де в цвілі та в гною живуть робаки...

Ми тчемо, ми тчемо!

Літа прудкий човник, тріщать наші кросна, Вдень мучить нас праця, зрива навіть зо сна... Державі старій смертну одіж ми тчем,

Потрійний проклін у тканину вплетем!

Ми тчемо, ми тчемо!»

Віктор Гтого

* *

*

Лагідні поети, співайте! в гніздечку, у листі,

До вас і на заході літ Всміхається ранок, і кучері сиві в злотисті Зміняє вам Музин привіт!

Поет — се той спів, що до слуху нам лине й чарує, Життя його — промінь; малим Його, мов Платона малого, і пчілка цілує;

Мов Анакреон він старим.

Поети! живіте, кохайте, плещіте крилами,

Сіяйте в затишку своїм!

Бо щастя провадить свій бенкет одвічний із вами. Коли ж ви зближаєтесь з ним,

З тим гордим хаосом повстаннів: страшні там, суворі

І темні провалля без дна,

Верхів’я усі ’гам, неначе голгофськії гори.

Зречіться блакитного дня!

Зречіться своєї розкоші! зречіться кохання,

Щоб серцем величними буть!

Ставайте до більшого бою, на більше страждання, Щоб більш перемоги почуть!

Рід людський вже тисячі літ на собі ніс кайдани, Підвів же тепер він чоло,

Повстав і помстився за давні образи і рани, Помстився за давнєє зло.

Поважнії бути повинні, потужні, суворі,

Як в бій той вступаєте ви.

Пташками єсте ви, тоді не летіть в ті простори;

Як ні — будьте сильні леви!

СІРбМА (Переспів )

(Посвята моєму любому і вельмиповажаному дядькові Михайлові)

І

Ніч. Зачинена добре убога хатина.

В хаті темно зовсім, бо вже пізня година,—

Тільки мріється, наче б у чорній тіні...

Висить мокра рибальськая сіть при стіні;

У далекому закутку мисник видніє,

А на йому убоге начиння ясніє;

Ліжко видко й заслони спадають над ним,

Біля його постіль на помості старім,—

П’ять маленьких діток сплять, в кубелечку наче.

У печі блима вогник, і світло тремтяче Червонить темну стелю. Склонившись, бліда,

Жінка молиться й думку турботну гада.

То їх мати. Сама. Надворі десь, ревучи,

Вітру, небові, ночі, туманові, кручі Кида чорне ридання страшний Океан.

II

Чоловік десь на морі. Він в бурю, в туман Йде на герець затято: рибалка він зроду!

Він пливе, не зважає на дощ, на негоду,

Бо голодні дітки. Виплив,— темно було,

Сходи в пристані море зовсім залило. Править сам він човном на чотири вітрила. Жінка вдома лишилась, старе дещо шила, Потім невід справляла, робила гачки, Приставляла в печі до багаття горшки,

Потім богу молилась, як діток приспала.—

Він самотний (а хвиля щораз набігала).

Він пливе — по безодні понурій,— скрізь тьма...

Тяжкий хліб! холод, ніч; ні аоринки нема.

Між валів навісних, там, де хвилі, мов гори, Місце єсть дуже рибне в безмірному морі.

Місце темне, рухливе, непевне, страшне,

Та вже срібная риба його не мине.

Невеличке воно,— двічі більше, ніж хата,— Ніч осіння на дощ та тумани багата!

Щоб знайти теє місце в пустелі хибкій, Пильнувать треба хвилю і вітер швидкий.

О, він мусить тепер пильнувать при демёні!

Край човна повзуть хвилі, вужі ті зелені; Котить чорна безодня безмірні вали.

І від жаху всі снасті в човні загули.

Він на морі студенім Жанні споминає,

А Жанні його кличе і плаче; стріває

Думка думку у тьмі. Думки — серця пташки!

III

Вона молиться. Скиглять так прикро чайки, Мов на сміх... їй каміння підводні здаються В океані лихім... Мрії тяжкі снуються В її думці: рибалки по морі пливуть,

Розлютовані хвилі їх кидають, б’ють...

А байдужний дзигар б’є, мов кров тая в жилі,— Кида в вічність таємную хвиля по хвилі Доби, дні; то весна, то зима настава;

Кожний стук той в безмірних світах відкрива Людям,— зграї шулік і голубок,— без впину То колиску одним, то другим домовину...

Вона дума-гадає,— ох, злидні які!

Ходять босі і літо і зиму дітки.

Опріч ячного хліба нічого немає.

Боже! вітер, як міх той ковальський бурхає! Берег, наче ковадло, лунає, мигтять Зорі в чорному там урагані, летять,

Мов над огнищем іскор рої. В сій годині Північ, мов танцюристка в єдвабній личині,

Скаче, світить очима, регоче й гуде.

Північ, мовби таємний розбійник, іде,—

Чоло вкрите дощем, вітром, бурею-млою,—

Схопить бідну тремтячу людину рукою,

Брязне раптом об скелю, об бескид страшний. Леле! хвиля тлумить крик рибалки гучний.

Чує бідний рибалка,— човен потопає;

Тьма і безодня — розкриті... і він споминає Свій причал і у проміні беріг рідний!..

Серце темне, як ніч. Думок рій тих сумний Її мучить. Тремтить вона й плаче.

IV

О бідні

Ви, рибальські жінки! страх сказати: «Всі рідні, Батько, милий, брати і сини, вся любов,

Все в хаосі тому!., серце, тіло і кров!»

Боже! хвилям віддатись — то звірам віддатись. Ох! ті ж любії мусять на хвилях гойдатись!

Син матрос там і батько керманич пливе,

А у сурму гра вітер над ними, реве,

Розвіва свою довгую, буйну чуприну...

Вона в розпачі, може, у сюю годину!

Що там з ними,— ніхто про те певне не зна;

Вони мусять бороться з тим морем без дна, Навкруги їх темнота, і зорі не сяють,

Вони ж дошки й вітрила шматок тільки мають!