Читати книгу - "Том 2"

class="p">І ведмедиця та — Мумма!

Атта Тролева дружина!

Я пізнав її по ніжнім І вільготнім блиску в очах.

Так, вона! дочка полудня, Чорна Мумма! тая Мумма З москалем живе в приязні,

З диким варваром північним!

Приступив до нас тут негр, Зуби скалячи, промовив:

«Що є кращого на погляд,

Ніж отся кохана пара?»

Я відмовив: «З ким се тута Маю честь я говорити?»

Він здивований поглянув:

«Чи ж мене ви не пізнали?

Я ж той мурин-князь, що перше Грав на бубні в Фрейліграта. Кепський був то час, я в німцях Почував себе самітним.

Але тут, де я служу Вартовим, де я ростини Рідних тропіків знаходжу,

Де я лева й тигра бачу,—

Тут мені на серці легше,

Ніж на ярмарках німецьких,

Де щодня я бив у бубон,

А харчі лихі мав дуже.

Взяв недавно я русяву Куховарочку з Ельзасу,

І тепер в її обіймах Я зовсім як в себе дома!

Як погляну їй на ноги,

То згадаю любих слонів.

А в її французькій мові Чую рідну чорну мову.

А як жінка розкричиться,

Я спогадую той бубон,

Що убраний черепами;

Він страшив гадюк і левів,

В ясні ночі жінка плаче Чуло так, мов крокодил,

Що із теплих вод зринає,

Щоб зажити прохолоди.

Вже ж вона мене й годує! Одгодовує! Я з давнім Африканським апетитом,

Як над Нігером, жеру!

Я собі живіт кругленький Вже відпас. Він з-під сорочки Вигляда, мов чорний місяць,

Що виходить з білих хмар».

(До Августа Фарнгагена фон Ензе*)

«Майстре Людвігу*, на бога! Де се ви таку дурницю Вискіпали?» — сі слова Крикнув кардинал d’Este,

Прочитавши ту поему Про безумного Роланда,

Що велебності його Присвятить смів Аріосто.

Так, Фарнгагеп, друже давній. На устах твоїх, я бачу,

Теж тремтять слова ті самі І той самий тонкий усміх.

Часто ти в житті смієшся!

Але, може, що й поважно Зморщиш ти чоло високе,

І прокинеться той спогад:

«Чи не мрії се лунають Молоді, що бачив я —

Й Шаміссо, й Фуке, й Брентано * В ночі місячні блакитні?

Чи не дзвін лунає тихий В самотній, лісній каплиці?

Чи не дзвонять теж дзвіночки На знайомій шапці блазня?

Любі хори солов’їні Бас ведмежий заглушає,

Злий, глухий, та він змінився Хутко шепотінням духів.

Дурість мудрі міни строїть! Мудрість раптом губить глузді Смертний стогін тут зненацька Переходить в сміх веселий!..»

Так, мій друже, все то гуки З часу мрій давно минулих;

Та новітні трелі часто Пробігають в давнім співі.

Ти в моїй свавольній пісні Вчуєш де-не-де несмілість...

Я ласкавості твоїй Поручаю сю поему!

Ох, се, може, вже остання Вільна пісня романтична!

Серед крику, чвар, пожару Смутно спів сей пролунає.

Інші часи, інші птахи!

Інші птахи, інші співи!

Як гвалтують, наче гуси Ті, що Рим відрятували.

Як щебечуть! гороб’ята, Свічечки лойові в лапках,

А надулись, мов орли,

Що розносять грім Зевесів!

Як буркочуть! голубочки, Щастям ситі, хочуть лиха,

І тепера не Венерин,

А Беллонин * повоз тягнуть!

Як гудуть,— земля дрижить!' Се тепер весна народів,— Колосальнії хрущі Загули несамовито.

Інші часи, інші птахи!

Інші птахи, інші співи!

Може б, я їх і вподобав,

Якби мав я інші вуха!

[1893 року, 6-го лютого]

ІЗ ЗБІРКИ «ROMANZERO»

МАВРСЬКИЙ КОРОЛЬ

У вигнання з Альпухари Молодий король подався; Тихо, з серцем, повним туги, їхав він поперед гурту.

А за ним на виноходцях Та в носилках позлотистих Всі жінки його сиділи;

На ослах рабині чорні.

Сотня вірних слуг за ними На арабських добрих конях, Коні гордо виступають, Верховці поникли в сідлах.

Ні цимбалів, ані бубнів,

Ні пісень — не чутно й гуку.

На ослах дзвіночки срібні Смутно плачуть серед тиші.

На верхів’ї, звідки погляд Досяга у діл Дуеро,

Де шпилі будов гранадських Можна бачити востаннє,—

Там з коня король зіходив, Щоб поглянути на місто,

Що в вечірнім світлі сяло, Наче в злоті, в багряниці.

О аллах! що він побачив! Там, де був коханий місяць,

Хрест і стяг стримить іспанський На Альгамбрі скрізь на вежах.

Ох, як те король побачив, Здійнялись зітхання в грудях, Сльози раптом полилися,

Мов джерело, по обличчі.

На коні сиділа смутна Королева-мати, хмуро На журбу його дивилась І картала гірко й гордо:

«Боабділ ель Хіко, сором!

Ти оплакуєш, як жінка,

Теє місто, що не тямив Боронить, як чоловік!»

Тільки вчула гостру мову Королева — краща, мила,

Миттю скочила з носилок,

Обняла свого владаря.

«Боабділ ель Хіко,— мовить,— Заспокойсь, моє кохання,

Бо з сії безодні-туги Лавр тобі зросте розкішний.

Тож не тільки тріумфатор Перемогою вінчаний,

Щастя темного обранець,

Але й син кривавий лиха,

І борець величний духом,

Той, що долею лихою Подоланий, буде жити Вічно в пам’яті народній».

«Місцем сліз останніх Мавра» Звуть до сього дня ту гору,

Де король колись востаннє Подивився на Гранаду.

Отже, справдилася любо Провість любої дружини,— Ймення маврського владаря Здобуло шанобу й славу.

Тая слава не загине,

Аж поки струна остання Не порветься на останній В Андалузії гітарі.

Стояв на чатах я в війні за волю аж тридцять літ забутим вартовим. Боровся без надії, гинув з болю; я знав — не вийду з боїська живим.

Як день, так ніч я чатував. Не спалось мені, як товариству по шатрах, а ледве трошки і мені дрімалось,— вони схропнуть — і знов я на ногах!

Нудьга бере було вночі на варті та й страх (не знають страху лиш дурні), щоб те розбити, зло зривав я в жарті; і свист і глум були мої пісні.

Було не сплю та зброю все готую.

Ось тільки йде який мерзенний шпиг — гарячим оливом так влучно почастую, що звалиться поганець миттю з ніг.

Та часом... треба щиро говорити... поганець був до бою теж готов і бив незгірш... Ох, ніде правди діти! я весь поранений... я трачу кров...

Впав вартовий! на рани знемагае... Один упав, то другі прийдуть в час...

Я неподоланий... глянь, зброя сяє...

Се тільки серце розірвалось — враз!

Забытый пост я в битвах за свободу Держал без смены верно тридцать лет. Сражался без надежды на победу,

Я знал, что мне домой возврата нет.

Стоял я день и ночь, и спать не мог я,

Как в тихом лагере мои друзья Да эти воины меня будили храпом,—

Чтоб не заснул за ними вслед и я.

Мне ночью на посту бывало скучно