Читати книгу - "ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:"

«двомовності», як це, на жаль, стверджують декотрі вчені – цілком у дусі радянського «інтернаціоналізму» та заперечення «так званої (!) русифікації Донбасу».[48]

А тим часом ті ж таки вчені (Е. Віленська й В. Поклад) визнають непрямим чином особливу роль мови як засобу самоідентифікації українців – на противагу російськомовним, суржикомовним (або й просто безмовним) «тутешнім», коли, наприклад, пишуть: «відмінності в думках зумовлюються головне мовою, яку респонденти назвали рідною» (с.53), «чинник національності не є таким значущим, як чинник рідної мови» (с.54),«серед розмаїття чинників, які визначають вибір, рідна мова домінує» (с.55), «інші соціальні характеристики практично не впливають на формування вибору» (с.56), «національність значно менше визначає особисті орієнтації, ніж рідна мова» (с.58). Автори, проте, ак і не наважуються зі слушних спостережень зробити слушний висновок: що у випадку України, української ідентичності, «рідна мова» – це, як правило, й є «національність», а «національність» – це, як правило, й є «рідна мова». Ні Донбас, ні Україна не є «бінаціональною спільнотою», як це стверджують автори, а є щонайменше тринаціональною спільнотою, у якої головні елементи є: 1) українці як члени української політичної нації, що перейшла вже чи переходить «добу націоналізму», не конче мусять бути етнічними українцями й навіть можуть не бути україномовними, але до української мови й культури ставляться шанобливо й визнають свою українську ідентичність; 2) росіяни як члени російської політичної нації не конче мусять бути етнічними росіянами й навіть можуть не бути російськомовними, не завжди, зрештою, ставляться до української мови й культури зневажливо, головне – ідентифікують себе з Росією, з російською нацією (чи її імперським субститутом – «радянським народом»); 3) «малороси» («хохли») – як етнічний субстрат, що не став модерною нацією – ні російською, ні українською, ні донецько-комунарською, а перебуває в стані «тутешніх» («одєсіти», «кієвлянє», «донбасци»), тобто є середньовічною етнічною масою, яка ще не пройшла «доби націоналізму», законсервувавшися на феодальному, домодерному й донаціональному етапі розвитку.[49]

Ця маса не ототожнює себе ні з Росією, ні з Україною – оскільки взагалі не мислить у таких категоріях, великою мірою живучи ще у міфологічному, а не історичному часі й просторі. Самоідентифікація неможлива без певної інтелектуальної рефлексії, до якої ця маса принципово нездатна через свою історичну недорозвиненість. На рівні ксенофобських інстинктів наші «тутешні», проте, цілком «по-націоналістичному» можуть недолюблювати справжніх росіян («кацапів»), як і справжніх українців («бандер», «націоналістів», «щирих патріотів»). Цих останніх вони, як правило, недолюблюють навіть більше – саме тому, що ті, будучи теж «тутешніми», поводяться мов «нетутешні» – «по-грамотному» балакають, книжки читають, за Україну розпинаються, словом – «випендрюються». На тлі загальноприйнятої (й усіляко підтримуваної за совєтських часів) національної індиферентності, інтелектуальної нечутливості та емоційної ворожості до будь-яких виявів національного (не плутати з офіційно насаджуваним совєтським) усяке відхилення від цієї «норми» й обстоювання своїх мовно-культурних та інших прав сприймалось як патологія – така собі «національна занепокоєність» («национальная озабоченность» – у термінах сьогоднішніх українофобських публіцистів).

Як наслідок, ні в XIX, ні в XX столітті в Україні не відбулося характерного для більшості європейських етносів перетворення «селян у націю», навпаки – було створено найприятливіші умови для того, щоб мільйони «тутешніх» твердо перейняли від колонізаторів їхню ненависть і погорду до всього українського – передосім до мови як головного вияву й символу української ідентичності. Звідси, власне, постійні нарікання українців на те, що навіть сьогодні в начебто незалежній українській державі, в її столиці, де живе майже 80% «тутешніх», «державної» мови практично не чути, а намагання нею користуватись публічно нерідко наражається на роздратовану відповідь: «Мы этого коровьего языка не понимаем», – чи простіше: «Да говори ты на человеческом языке!..»

По суті, самі українці ґенерують тепер ту ненависть, якою зарядили їх колонізатори, і самі дбають про належне підживлення стереотипів, які їм залишила у спадщину колоніальна влада. Один із найбільших здобутків колоніальної адміністрації в Україні – перещеплення східноукраїнському населенню своєї власної зоологічної ненависті до західних українців як найбільш стійких у своїй українській ідентичності і несприйнятливих до прищеплюваного їм негативного автостереотипу. Сьогодні у східних українців, здається, немає більшого ворога, ніж «западенці», галичани, «бандерівці», що хочуть, мовляв, підбити під свою владу всю Україну і панувати.

По суті, маємо класичний приклад проектування колонізаторами власної «колективної тіні» на колонізований етнос, результатом чого стає не лише вироблення у колонізованих і негативного автостереотипу, а й засвоєння ними колонізаторського негативно-стереотипного погляду на ту частину етносу, яка колонізації не піддається.

Екстерналізація власного комплексу меншовартості

У цьому контексті – у контексті антиколоніальної боротьби – загалом зрозумілою стає поява ще одного, діаметрально протилежного стереотипу, про який ми вже згадували, – гіпертрофовано-позитивного. Цей стереотип заснований на суто романтичному ідеалізованому образі нації як своєрідного втілення «світового духа», «вищої ідеї», що начебто імпліцитно закладена в історії і лише шукає шляхів свого вияву, «інкарнації», за допомогою, звісна річ, відповідних «медіаторів», посередників – із числа інтелігенції, політичних та інтелектуальних еліт, особливо чутливих до повелінь «світового духа».

Ця фіхтевсько-гердерівсько-геґелівська концепція у різних своїх видозмінах домінувала в Європі й Америці, по суті, до середини XX ст., і лише в останні десятиліття поступилася місцем більш тверезим і реалістичним підходам.[50] В Україні – внаслідок її загальної відсталості, тривалої загерметизованості й загальмованості всіх суспільних та інтелектуальних процесів – романтична концепція нації домінує, по суті, донині: почасти – в науці, великою мірою – в журналістиці, і беззастережно – в поезії, прозі, літературній публіцистиці.

Романтична концепція української нації бере свій початок ще з першої половини XIX ст. – з творчості Шевченка й, особливо, Костомарова («Книги буття українського народу»). Попри певні подальші модифікації – у більш реалістичний бік (Франко, Хвильовий, Винниченко) чи в бік ще більшого ідеалізму й волюнтаризму (Донцов, Міхновський) – основні ідеї концепції лишились незмінними.

По-перше, це своєрідний месіанізм, провіденційна віра у «велике майбутнє» українського народу на тій лиш підставі, що він уже вдосталь перестраждав, сповна випив свою чашу і тепер заслуговує своєрідної винагороди від «Бога» чи від «Історії».[51]

По-друге, це всебічна ідеалізація власної історії і невтримне її продовження у найдавніші часи – до скіфів, трипільців, кімерійців, «індоєвропейців», – причому всі вони, ледь не від неандертальців, тільки й думали, як створити українську державу.[52]

І по-третє, це ідеалізація національних рис українського народу – на противагу сусідам: «ми працьовиті, а вони всі ледачі»; «ми ніколи ні на кого не нападали, а вони весь час нас загарбували»; «ми творці стародавньої землеробської культури представники європейської цивілізації, а вони азіати, кочівники, варвари»; «ми захистили Європу від східних орд, а вона