Читати книгу - "Анна Київська"

Парижа. Перше ніж вирушити на Руан, Генріх вирішив зачекати звістки від молодшого брата.

З допомогою графів Валуа та Клермонського Ед зібрав своє військо в Бовезі і, перейшовши річку Брель у містечку Омаль, яке він сплюндрував, проник до Нормандії. Тут він, як і королівська армія, ніде не наштовхнувся на вороже військо, його воїни зустрічали лише злидарів; та й ті, почувши про наближення французів, що вбивають усіх, хто потрапляє їм під руку, палять села й грабують будинки та замки з надто слабкими залогами, намагалися втекти світ за очі. Рауль де Крепі аж здивувався, що вони так легко здобули перемогу. Він поділився своєю стурбованістю з Едом та Гі де Понтьє.

— Панове, ви бачите, який я стурбований. Від самого початку війни ми зустрічаємо на своєму шляху самих селюків, жінок та дітей. Жодного вояка. Я добре знаю герцога Вільгельма і не здивуюся, коли виявиться, що він підготував нам пастку й нападе на нас саме тоді, коли ми найменше цього чекатимемо.

— Помиляєтесь, Раулю. Байстрюк знає, що наше військо більше за його й не зважиться помірятись із нами силою, — сказав Ед, зневажливо засміявшись.

— Я з вами згоден, вельможо, наша армія приголомшила нормандців.

— Хай почує вас Господь, Понтьє. Бо я бачив нормандців у бою й можу сказати вам, що то — хоробрі вояки. Чи є якась звістка від короля?

— Зараз ми дістанемо відповідь на ваше запитання — ось один із наших розвідників. Ну ж бо, доповідай. Ти бачив мого брата? Де він розташувався? Ти зустрічав ворожі війська? Де вони? Скільки в них людей і чи є кавалерія?..

— Ваша високосте, — перебив Еда граф Валуа, — дайте йому сказати.

— Ну ж бо говори, чого зволікаєш?!

Розвідник, увесь у багнюці, намагався перевести дух.

— Король у Манті… Він іде понад Сеною до Руана… Просить, щоб через три дні ви з’єдналися з ним біля мосту Арш.

— Бої були важкі?

— Досі не відбулося жодної справжньої битви.

— Все це мені подобається дедалі менше. Що б це означало? Ми загарбуємо чужий край, вбиваємо, грабуємо, а зустрічаємо тільки селюків — і жодної озброєної людини. Чи хоч це викликає в короля занепокоєння?

— Здається, ні, ваша високосте.

Рауль де Крепі підніс руки вгору.

— Нам не залишається нічого іншого, як чекати доброї волі герцога. Бо він, як мені здається, — єдиний господар становища, і нема чого нам більше хвилюватися, коли сам король не дозволяє собі хвилюватися.

У Дренкурі граф показав себе гідним своєї репутації. Він схопив у церкві зовсім юну дівчину, що намагалася втекти від нього, згвалтував її під самим розп’яттям Христовим, а потім передав своїм воїнам. Французи, понабиравши трофеїв, підпалити містечко й покинули його.

На ніч вони зупинились у Мортмері, що на березі Ольну; на земляному укріпленні тут, як і в самому селі, не виявилося жодної живої душі.

Вони розпалили великі багаття й заходилися смажити на них баранів, свиней та домашню птицю; відкрили кілька бочок вина, зігнали з воза повій та кількох гарних дівчат, захоплених у зруйнованих селах. Тож частина ночі минула в пиятиці та розпусних розвагах, у яких королів брат брав участь не останнім. Він зґвалтував одну за одною трьох бідолах, чиї ноги тримали, регочучи, його вояки, що після господаря теж накинулися на тих сердег. Одна з них, яка ще кілька годин тому була незаймана, збожеволіла, кинулася в Ольн і втопилась. Нарешті всі поснули міцним сном. Не спали тільки скривджені жінки.

Незадовго до світанку Готьє Жіффар та Вільгельм Крепен, які командували нормандським військом, оточили Мортмер, повбивали сонних вартових, нишком проникли до села й підпалили його. Французи, попрокидавшись, схопилися за зброю й почали завзято боронитись. А нормандці, яким поспішило на допомогу місцеве населення, що вийшло з навколишніх лісів, усе вбивали й убивали французів. Десять годин підряд розпачливо й люто билися французи. Одним із найзапекліших воїнів був Гі де Понтьє, який прагнув помститися за свого брата Ангеррана, смертельно пораненого під час облоги Арка. Надвечір більшість рицарів було перебито; братові короля Еду разом з Раулем де Крепі та жменькою вояків пощастило втекти. Решту вцілілих було взято в полон. Один із командирів нормадського війська, граф Ейський, наказав добити поранених і дозволив населенню забрати частину трофеїв. І прості селяни кинулися розбирати по одному-два бойові коні і добротну гарну зброю.

Герцог Нормандський, що розташувався на лівому березі Сени й спостерігав звідти за пересуванням війська під командуванням короля, з радістю сприйняв звістку про перемогу своїх військ. Уночі він послав до Генріха гонця. З пагорка, що здіймався над королівським табором, гонець прокричав на все горло:

— Слухайте, французи! Я приніс вам сумну звістку… Слухайте, мене звати Рауль де Тоені, я приніс вам великий смуток. Посилайте до Мортмера вози й заберіть звідти трупи дорогих вам людей… Вони всі загинули — всі, хто збирався захопити Нормандію… Приходьте по тіла цих бідолах…

У таборі панував гнів і розгубленість. Рицарі прагнули негайно помститися за братів по зброї. Граф Анжуйський мусив застосувати всю свою владу, щоб їх стримати.

— Може, то вони тільки вдалися до такого маневру, щоб спонукати нас розпорошити сили. Зачекаймо, поки повернуться наші посланці. Але до табору повернувся тільки один із посланців, та й то поранений.

— У Мортмері більшість нашого війська загинула, частину взято в полон, і лише кільком воїнам пощастило втекти.

— А що з моїм братом? — спитав король. — Його немає ні серед загиблих, ні серед бранців.

Генріх, пригнічений, понурив голову.

— Дякую тобі. Йди, хай тобі перев’яжуть рани, й відпочивай.

Почувши про страшну поразку, всі мовчали, щоб не роз’ятрювати королеві душу. Першим озвався Жоффруа Мартель:

— Невже ми — якісь баби, що даємо Байстрюкові отак нас розбити? Невже знову дозволимо йому запанувати над нами?

— Графе Анжуйський, нам ніколи не щастило на дорогах Нормандії. Герцог Вільгельм знає кожен клаптик своєї землі, кожен струмок і найглухіше село. Він без вагань зажене десяток найкращих коней, поспішаючи на другий край Нормандії захищати одне зі своїх володінь, якому загрожує небезпека. В бою він ризикує, як ніхто інший, і військо своє він навчає теж, як ніхто інший. Особисто я гадаю, що коли б він захотів напасти на нас, то й ми всі загинули б, як загинуло військо в Мортмері. Отож я пропоную відступити, — завершив своє слово Гослен Шонійський.

Усі приголомшено дивилися на рицаря, якого мали за вельми хороброго, честолюбного й вірного королівського командира. Генріх підійшов до Гослена й довго, задумливо дивився на нього.

— Якби це був не ти, а