Читати книгу - "Криничар"

гоєві-гуцулові, що мудрою жертовністю своєю простелив моєму родові благії і щасні літа. У Бога много незбагненного. Хіба ти не чув: не ми сіємо благість, Господь її сіє нашими руками. І гроші, мабуть, теж. І доки ми це робимо, доти руки нам служать».

…Я таки послухав тоді Мордка: за дев'ять талерів прибрав себе і купив для Влени обнову, а одну монету зашив у пояс. І забув про неї. Перебув недільний день удома, що вже домом мені не чувся, і рушив до Паланку, що стримів на світанковому прузі, як кам'яний зуб.

Перекази людські доносять, що гору з палацом перенесли колись сюди чорти. Бо інакше як могла вона тут вирости, така висока й на ровіні. Але то казки, труд цей звершили справді чортоваті, затяті люди. А сам горб здувся в сиві часи із земних надр і застиг на висоті 135 ліктів. Як пуп на земному лоні. Петро-копач сам видів у криничних глибинах кусні скла, схожі на запечену земну кров. Коли сюди прийшли мадяри, а це було під кінець дванадцятого віку від різдва Христового, вони 40 днів відпочивали й пекли конятину, бо край цей вельми сподобався їм. Дехто каже, що це вони назвали місцину Мункаш, бо омріяна земля далася їм важкими переходом і стала ріднішою за материнську. Гостинні рутени й словени, яких свого часу витіснив сюди з Болгарії Великий Хан, скорилися мадярським войовникам і на довгі часи підпали під їх правління. На своїй предковічній землі.

Дозорці розіп'яли тоді на горі шатро, але вихор шарпав його. І вони склали з каміння грот, а на вершку витесали з вапняку Турула, казкового орла, що показував їм керунок на нову материзну. А десь за піввіку, коли татари несподівано вернулися в Золоту Орду, король Бейла IV звів тут перше кам'яне забороло. Такі укріплення клали вздовж полуденних спадів Карпат, аби убезпечити себе від нападів. Перша вежа-донжон мала форму чотирикутної коцки і після з'яви нових прибудов названа Старою. Вона була обнесена дубовими колодами і обкопана ровом на 17 ліктів глибиною.

У нагірній вежі замикався вояцький гарнізон під рукою капітана, який одночасно був і управителем комітатів Берег та Унг. Замкове воїнство несло межову охорону і приборкувало місцевих волостелинів, котрі не корилися мадярському королю, якого благословив на правління Папа Римський. Збройні дружини називали «храняками» чи «крайняками», бо вони держали порядок на «окраїнах» королівства.

Під стіни твердої фортеці стягувалися госпити, прибутній люд, що закладав тут крамарство і засновував ремесла. З вуличок Паланки і Підгород розростався город, приймаючи діяльних людей. Спостерігаючи цей розвій, королева Єлизавета, третя жона Карла Роберта, милостиво обдарувала Мункач повноправною печаткою вільного міста. Було це на Вознесення року Господнього одна тисяча триста сімдесят шостого. Печатка мала відбиток хоронителя святого Мартина. Цей ромський легіонер у часи минулі зажив святості завдяки ревному служінню і милостивими діяннями. Тавро печатки передає образ, як він жертвує клапоть свого плаща голому жебракові. Цей герб, шанований городянами, щасливо дійшов і до наших днів.

Коли в Мадярщині правили німці, Мукачівська домінія разом із Паланком була дарована синові Коріата, онукові великого Гедиміна, на той час ‒ князю Подолії Теодору, прозваному в нас любовно Федорком. У чварах з іменитою ріднею той позбувся подольських володінь. За прихисток на Угорській Русі він служив німецькому королю Сигізмунду до самої кончини. Зате підкарпатську свою вотчину розбудовував ліпше, як родову. Привів із собою чимало ремісної челяді і загадував їм тут усілякі роботи. Позбувшись княжих вериг, ішпан Федорко віддався головно будівничій справі. І туди, де рутенам і подолянам не стачило хисту, кликав німців, поляків, добирав майстрових з-поміж полонених турків. Один з них, скусний мастак, і прорубав у скелі колодязь, що сягає до 180 ліктів.

На самій плішці гори зведено панські палати, лицарську хоромину і церкву. Верхній двір охоплений кільцем бастіону, що вистромлює в небо на тридцять ліктів сторожову вежу.

Недавно тут прибудовано відкриту аркаду, на ній укріплено мотузяну підойму, щоб доставляти з підошви гори харч і зброю, минувши околичний шлях.

Три круглі башти покладені ще Федорком Корятовичем, під одною вигином збігають вузькі сходи в середній замок. Тут порядкує челядь, військо, в боковій кам'яниці живе комендант. Дві вежі нової будови обернені на захід і схід двома звіздами ‒ на честь двох ясновельможних Дьєрдів, вітця і сина. Серединну площину охороняють фортечні стіни з чотирма бастіонами, обнесені кругойдучим яром. Тут же розміщена й велика зброярня. Під наземними приміщеннями углиблюються каземати. Є ще й третій і четвертий приступок Паланку. Вони сполучаються підйомними мостами, що одночасно стають непрохідною брамою на воротах. Аби напасникам дістатися Верхнього, княжого замку, треба було брати приступом нижній і середній. Кожен з них міг відрубно від іншого боронити себе.

Тепер замок обносять новими укріпленнями, над якими стримлять гостроконечні бастіони. Стелиться звідний міст, обновляюються дубові бервена частоколу, поглиблюється рів, що має стати водночас і рибним озером. Людей на роботи стягують з усіх довкружніх сіл.

Закрайок мого саду виходить на річкову заплаву. Звідси відкривається правий берег клаптями нивок, хижок, млинів, хлівів посеред блюдець боліт. Але мій зір щепить лише ворухке гурмище між білих тіл деревини. На траві ребряться стрішки дерев'яних загат. їх удень мочили, аби набрякли й стужавіли. Витягнені на берег, щити жовтіють плямами, як шкури рисі. Вільхове дерево не боїться води, воно спиває її з підбережжя цупким корінням, а невдовзі загатами здержить течію і віджене її вбік. Для цього збоку прокопають ліниве русельце і здурять Латорицю, доки битимуть у її річище кілля биків.

Поволі вгомонюється залюднений берег. Ціряться проти місяця зуби пил. Доокіл ватрищ сушаться овечі гуні й топанки з сиром'ятної овечої шкури. Остигають котли зі смолою. Від них ледь тягне пахом безсмертника, гусячого пера і варених раків. Все це домішується в смолу, аби міст служив вічно, був кріпким і щоб вода стікала з нього, як з гуски. Люди розбили напинала, під якими стелять собі для спання. І спроквола молотиться солома бесіди. Руки зливають водою з ближньої криниці. Ріку не рушають, не гідно до пори, до часу її тривожити.

Вільгий повів вітерця розмочує звуки, рве голоси. «Ми, майстри, що загадаєш, учинимо, ‒ долітає смішкуватий гомін. ‒ І віник березовий сплетемо, як добре прикладемося…»

І раптом щось писнуло ‒ струна! То циган Лойчі, що ночує у випаленому дуплі в'яза, ладить гуслі. Ті гусельки з пазухи завбільшки з долоню і смик ‒ як палець. Зате яку зроджують нуту, аж кров гусне в